У війни не жіноче обличчя

Пiдходить до мене:

– А це що за Дюймовочка? Що ти тут робиш? Може, повернешся до мами i пiдростеш?

А мами в мене вже не було… Мама загинула пiд бомбардуванням…

Найсильнiше враження… На все життя… Трапилося це в перший рiк, коли ми вiдступали… Я побачила – ми ховалися поза кущами, – як наш солдат кинувся з гвинтiвкою на нiмецький танк i бив прикладом по бронi. Бив, кричав i плакав, поки не впав. Поки його не розстрiляли нiмецькi автоматники. Перший рiк воювали з гвинтiвками проти танкiв i “месерiв”…»

Полiна Семенiвна Ноздрачова,

санiнструктор

«Я просила маму… Я ii благала: лише не треба плакати… Це дiялося не вночi, але було темно, i стояло суцiльне голосiння.

Вони не плакали, нашi матерi, що проводжали своiх дочок, вони голосили. Моя мама стояла, як кам’яна. Вона трималася, вона боялася, щоб я не заревiла. Я ж була маминою донькою, мене вдома пестили. А тут постригли пiд хлопчика, тiльки маленьку гривку залишили. Вони з батьком мене не пускали, а я тiльки тим i жила: на фронт, на фронт! На фронт! Ось цi плакати, якi тепер висять у музеi: «Батькiвщина-мати кличе!», «Що ти зробив для фронту?» – на мене, наприклад, дуже дiяли. Завжди були перед очима. А пiснi? «Вставай, страна огромная… Вставай на смертный бой…»

Коли ми iхали, нас вразило, що просто на перонах лежали вбитi. Це вже була вiйна… Але молодiсть брала свое, i ми спiвали. Навiть щось веселе. Якiсь частiвки.

Пiд кiнець вiйни у нас уся сiм’я воювала. Батько, мама, сестра – вони стали залiзничниками. Вони рухались одразу за фронтом i вiдновлювали дорогу.

Медаль «За перемогу» у нас отримали всi: батько, мама, сестра i я…»

Євгенiя Сергiiвна Сапронова,

гвардii сержант, авiамеханiк

«До вiйни я працювала в армii телефонiсткою… Наша частина розташовувалася в мiстi Борисовi, до якого вiйна докотилася в першi ж тижнi. Начальник зв’язку вишикував всiх нас. Ми не служили, ми не солдати, ми були вiльнонайманими.

Вiн нам каже:

– Почалася вiйна жорстока. Вам буде дуже важко, дiвчатам. І поки не пiзно, якщо хто хоче, можете повернутися до себе додому.

А тi, хто вирiшить залишитися на фронтi, крок уперед…

І всi дiвчата, до единоi, ступили крок уперед. Нас душ iз двадцять. Усi були готовими обороняти Батькiвщину. А до вiйни менi навiть книжки про вiйну не подобалися, подобалося читати про любов. А тут?!

Сидiли за апаратами день крiзь день, цiлодобово. Солдати принесуть нам казанки, пiд’iмо, подрiмаемо тут, коло апаратiв, i знову надягаемо навушники.