У війни не жіноче обличчя

Немае часу помити голову, тодi я попросила: “Дiвчата, вiдрiжте менi коси…”»

Галина Дмитрiвна Запольська,

телефонiстка

«Ми ходили i ходили до вiйськкомату…

І коли знову прийшли, якого вже разу, не пам’ятаю, вiйськком трохи нас не випихав: «Ну, коли б бодай якусь спецiальнiсть мали. Були б ви медсестрами, шоферами… Ну що ви вмiете? Що ви робитимете на вiйнi?» А ми не розумiли. У нас такого питання не виникало: що ми робитимемо? Хотiли воювати – та й годi. До нас не доходило, що воювати – це щось умiти робити.

Щось конкретне. І вiн нас приголомшив своiм запитанням.

Я i ще декiлька дiвчаток пiшли на курси медсестер. Нам там сказали, що треба вчитися шiсть мiсяцiв. Ми вирiшили: нi, це довго, це не годиться. Були ще курси, на яких навчалися три мiсяцi. Справдi, три мiсяцi – це теж, як ми вважали, довго.

Але цi курси саме добiгали кiнця. Ми попросили, щоб нас допустили до iспитiв. Ще мiсяць тривали заняття. Уночi ми працювали на практицi в госпiталi, а вдень навчалися. Отож ми навчалися понад мiсяць…

Вiдрядили нас не на фронт, а до госпiталю.

Це дiялося наприкiнцi серпня сорок першого року… Школи, лiкарнi, клуби були переповненi пораненими. Але в лютому я пiшла з госпiталю, можна сказати, втекла, дезертирувала, по-iншому не назвеш. Без документiв, без нiчого втекла на санiтарний поiзд. Написала записочку: «Чергувати не прийду. Вирушаю на фронт». І все…»

Олена Павлiвна Яковлева,

старшина, медсестра

«У мене того дня було побачення… Я летiла туди на крилах… Гадала – сьогоднi вiн менi зiзнаеться: «Люблю», а вiн прийшов сумний: «Вiро, вiйна! Нас просто iз занять вiдправляють на фронт».

Вiн навчався у вiйськовому училищi. Ну, i я, звiсно, вiдразу ж уявила себе в ролi Жанни д’Арк. Тiльки на фронт i тiльки гвинтiвку в руки. Ми маемо бути разом. Тiльки разом! Побiгла до вiйськкомату, але там менi вiдказали суворо: «Потрiбнi поки лише медики. І вчитися треба шiсть мiсяцiв». Шiсть мiсяцiв – це ж здурiти! У мене – любов…

Якось мене переконали, що треба вчитися. Гаразд, вчитимуся, але не на медсестру… Я хочу стрiляти! Стрiляти, як i вiн.

Якось я вже була до того готова. У нашiй школi часто виступали героi громадянськоi вiйни i тi, хто воював в Іспанii.

Дiвчата почувалися нарiвнi з хлопчиками, нас не роздiляли. Навпаки, з дитинства, зi школи ми чули: «Дiвчата – за кермо трактора!», «Дiвчата – за штурвал лiтака!» Ну, а тут ще любов! Я навiть уявляла, як ми з ним загинемо разом. В одному бою…

Училася я в театральному iнститутi.