У війни не жіноче обличчя

За кiлька мiсяцiв поранило в лiву ногу – скакала на правiй, але працювала. Потiм ще додали посаду сестри-господинi, це теж треба бути на мiсцi цiлодобово. Жила на роботi.

Тридцятого травня сорок третього року… Саме о першiй годинi дня був масований налiт на Краснодар. Я вибiгла з будiвлi подивитися, чи встигли вiдправити поранених iз залiзничного вокзалу. Двi бомби влучили в сарай, де зберiгалися боеприпаси. Перед моiми очима ящики злiтали вище шестиповерхового будинку i розривалися. Мене ураганною хвилею вiдкинуло до цегляноi стiни.

Знепритомнiла… Коли прийшла до тями, був уже вечiр. Пiдвела голову, спробувала стиснути пальцi – начебто рухаються, ледь-ледь продерла лiве око й пiшла до вiддiлення, вся в кровi. У коридорi зустрiчаю нашу старшу сестру, вона не впiзнала мене, спитала: «Хто ви? Звiдки?» Пiдiйшла ближче, охнула й каже: «Де тебе так довго носило, Ксеню? Пораненi голоднi, а тебе немае». Хутко перев’язали голову, лiву руку вище лiктя, i я пiшла по вечерю. В очах тьмянiло, пiт лився градом. Почала роздавати вечерю, впала. Привели до тями, i тiльки чую: «Швидше! Швидше!» І знову – «Швидше! Швидше!»

За кiлька днiв у мене ще брали для тяжкопоранених кров. Люди вмирали…

…На вiйнi я так змiнилася, що коли приiхала додому, то мама мене не впiзнала. Менi показали, де вона жила, я пiдiйшла до дверей, постукала. Вiдповiли:

– Хто там?

Я увiйшла, привiталася i кажу:

– Пустiть переночувати.

Мама розтоплювала пiч, а два моiх молодших братики сидiли на пiдлозi на купi соломи, голi, нiчого було вдягнути.

Мама мене не впiзнала i вiдповiдае:

– Ви бачите, громадяночко, як ми живемо? Поки не стемнiло, пройдiть далi.

Пiдходжу ближче, вона знову:

– Громадяночко, пройдiть далi, поки не стемнiло.

Нахиляюся до неi, обiймаю i кажу:

– Мамо-мамочко!

Тодi вони всi на мене як накинуться… Як заревуть…

Тепер я живу в Криму… У нас усе потопае у квiтах, я щодня дивлюся з вiкна на море, а в душi неймовiрний бiль, у мене досi не жiноче обличчя.

Я часто плачу, я щодня стогну. Щодня у своiх спогадах…»

Ксенiя Сергiiвна Осадчева,

рядова, сестра-господиня

Про запах страху i валiзи цукерок

«Я йшла на фронт… Був чудовий день. Свiтле повiтря i дрiбний-дрiбний дощик. Так гарно! Вийшла вранцi, стою: невже я нiколи сюди не повернуся? Не побачу нашого садка… Нашоi вулицi… Мама плакала, схопить мене – i не вiдпускае.