Останній гетьман. Погоня

– Нижче лiве крило опускайте. Заходьте вiд куща. Швидше, швидше ворушiться.

– Скажеш це вночi своiй жiнцi.

Молодицi витягли волок. Вiн був повен риби. Витрусили його на траву, зайшли ще раз. А тодi перебирали рибу, сортували. А пiд триногою, пiд велетенським казаном уже горiв вогонь. Кирило повернувся, щоб iти, але його зупинив сотник:

– Лишайтеся, пане гетьмане, покуштуете юшки: сомик попався i два судаки. І лини е гарнi. Такоi юшки ви нiколи не iли. Не погребуйте.

Це було сказано так просто, так щиро, що Кирило, хвилю провагавшись, погодився.

Юшка була справдi дуже смачна, з петрушкою, цибулею, кропом, добряче наперчена. І чарка горiлки вельми засмакувала гетьману.

– Горiлку де берете? – запитав Кирило.

– Самi шафуемо, – не став обманювати сотник. – Тiльки ми для себе, це он Середина-Буда шафуе на пiв-Московii.

«Треба буде довiдатися все про горiлчаний промисел, – подумав гетьман. – І навести там лад». Вони одiйшли пiд вербу, розмовляли, Кирило розпитував про сусiднi села, якi також належали йому, котрi з них козацькi, скiльки землi, якi мають промисли.

В цей час з вулички, яка вела на луг з села, пiдiйшла дiвчина, чи жiнка, тiлиста, з великим круглим обличчям, з великими, як паляницi, грудьми, в баевiй з мушками юпцi, передня запаска – синя, задня – червона.

– Пане сотнику, – з ходу сказала вона крикливим голосом, – Омелько мене збезчестив.

– Отакоi, – вибив об вербу люльку сотник. – От негiдник, от почвара.

Ось я йому. – І до дiвки: – А ти що хочеш, щоб я його на тобi женив?

– Свят-свят, нащо вiн менi здався.

– Тодi що?

– Вiдшкодування.

Сотник пiдморгнув гетьману:

– Компенсацii. Грiшми? Добре, буде тобi вiдшкодування. Приходь, як череда йтиме. – І покликав вiд казана хлопця: – Степане, жени до мене Омелька.

За пiвгодини Омелько стояв перед сотником. Високий, вислоплечий, висловухий, з великими, здивованими, як у теляти, очима.

– Слухаю пана сотника.

– Ах ти розпутник, ах ти курвiй, ти що ж це… Вiвдю збезчестив.

Мабуть, цноту ii забрав.

– Яка там цнота, – махнув рукою Омелько.

– Тим бiльше. Добрий чоловiк бачить калюжу – обiйде ii. А ти… Поклав на наше село безчестя. Увечерi, як iтиме череда, принесеш три копи грошей.

– Де ж я iх вiзьму…

– Де хочеш. Продай щось або позич. А то – в холодну. І на ганьбу пiд церковну дзвiницю.

Кирила так зацiкавила ця справа, що вiн залишився до вечора.