Останній гетьман. Погоня

Але, окрiм Шувалова, за цей час у коханцях Єлизавети побувало чимало iнших достойникiв. Найперше iй приглянувся матрос Лялiн на iмператорськiй барцi, весляр. Великий, дужий, з дикими очима, з м’язами, якi так i рвалися з-пiд матроськоi сорочки, напиналися, i все там напиналося, рвалося нагору. Барка пристала до одного з островiв, для Єлизавети поставили на островi намет, вона наказала Лялiну прийти туди, а сама вдала, що заснула, i на неi тодi, як вона казала, «взошел ангел». Вiн отримав чин камергера та орден Святого Олександра.

В Єлизаветi закипiла кров розпутного батечка Петра Скаженого i не менш розпутноi матерi Марти (Катерини) Скавронськоi, повii, маркiтантки прусського, а потiм московського вiйська. Безмежна влада, безмежнi можливостi – як тут не спробувати втiх, доступних людинi. Грала кров, вела грузькою стежкою, й вона вже не опиралася. Гаряче молилася Богу в молiльнiй кiмнатi, просила в нього прощення, обiцяла гнуздати свою жагу… й не могла.

Жага пересилювала навiть страх Божий. Жарка хiть розпирала груди, вона аж тремтiла, коли бачила мiцного, гарноi вроди мужчину. Була ненаситна. Й знову ж прикладом був батечко, та й iншi вiнценоснi достойники. Де вони зараз, у раю чи в пеклi? Того нiхто не знае. А життя пролетить, як весняна вода в бурчаку. Й скiльки можна од нього отримати втiхи.

Вона сама про це якось сказала Олексiевi. Сидiли на лавочцi в Царському Селi над ставом, у якому пливли хмари, й став щоразу мiнився: з свiтлого, веселого на темний i похмурий.

– Отаке й наше життя, Олексiю, – сказала. – Й ти не приймай близько до серця. У свiтi немае нiчого вiчного. Все мiняеться.

– Ну, не отут, на землi. А в серцi. Найперше кохання.

– Там найшвидше. Ти бачив десь вiчне кохання? Мовчиш. Немае його. Є повага, звичка.

– А Ісус i Марiя?

– Там i не було нiчого. Божий обов’язок. Божий обов’язок треба сповняти. І я його сповнятиму. Клянуся.

Коханцi в Єлизавети були рiзнi: нахрапистi, бундючнi, скромнi (дуже мало), i всi намагалися використати момент, хапонути якомога бiльше, злетiти якомога вище.

Олексiй дивився на них iронiчно-спокiйно, вiн нiчого не просив, воно само йшло до нього…

Кучер Войчинський також зiйшов з облучка просто в постiль Єлизавети, цей промайнув так швидко, як пролiтае карета повз верстовий стовп, а от Микола Бекетов змусив похвилюватися Івана Шувалова.