Аравійська пустеля (збірник)

Одного пiзнього вечора, коли за малесенькими пiдслiпуватими вiконницями Копiевоi хати шумiв холодний дощ, у шибку обережно постукали. Порiг переступив забрьоханий, зарослий щетиною чоловiк.

– Сiдайте, добродiю, – не питаючи, хто вiн i звiдки, господиня лагiдно запросила прибульця. – Гостем будете.

– Гостем? – вражено перепитав незнайомець. – У своiй хатi?

Так, то був коваль Копiй. Розповiв, що йому пощастило втекти з клятого Сибiру, де стiльки нашого люду гибiе. Пiсля тяжких злигоднiв та поневiрянь дiстався на Украiну… Погомонiли, побiдкалися.

Шевченки почастували гостя, чим могли. Копiй подякував за хлiб-сiль та й розчинився в дощовiй темрявi.

– Господи! – сплеснула руками Катерина Якимiвна. – І де ж вiн тепер прихистить свою голiвоньку? А нам як далi жити у хатi, коли господар ховаеться десь у пущi?

Невдовзi почали ходити чутки, що Копiй, якого розшукувала влада, переховуеться в навколишнiх лiсах. Буцiмто зiбрав вiн таких же, як i сам, одчайдухiв, нападають вони на дорогах на панськi екiпажi, вiдбирають у багатих грошi та роздають iх бiдним.

Нi-нi, та й навiдувався Копiй до Шевченкiв.

З’явиться, бувало, опiвночi, як у селi вже нi вогника, сiрим вовком прошмигне до хати, постукае в шибку причiлкового вiкна. «Не вiрте панам, – казав, – пани подейкують про мене недобрi речi. А я не розбiйник, я за правду стою! І таки щось викую: або панам лихо, або собi кращу долю!»

Шевченки давали йому то хлiбину, то шмат сала… Для Григорiя та Катерини то вже було не життя. Та й з хати iх могли витурити – за те, що переховують каторжанина, – а у них дiти… Та й що то за життя в чужiй хатi? Батьки молодого подружжя порадились мiж собою i в складчину купили iм у Керелiвцi, де Григорiй народився i вирiс i де жили його батьки, недорогу хату, куди вони 1816 року й перебралися назавжди.

А хата Копiя зосталася стояти пусткою, вiтриська ii шарпали, дощi-негоди руйнували, а ночами на ii даху збиралися сови та ухкали сичi-пугачi, лякаючи людей. Тож моринчани боялися селитися на глухому Копiевому кутку.

Там неподалiк тягнувся глибокий i геть зарослий кущами й деревами яр. Казали, що в ньому буцiмто водилася нечиста сила. Тож обминали моринчани те недобре мiсце. А з лiтами полишена хата розвалилась, i мiсце те швидко заросло бур’янами. Де подiвся Копiй, де склав буйну голову свою – того нiхто не знае. Мабуть, не викував собi доброi долi. Десь, певно, загинув у сутичцi з карателями, або ж подався в iншi краi – там навiки й загубився його слiд.