Аравійська пустеля (збірник)

Наносить хмизу, сякого-такого палiччя, сухими цурочками, пiдсипаючи пiску, витре живий вогонь, розпалить багаттячко i сидить мало не до ранку, пiдперши щоку рукою та дивлячись зi свого сховку на свiт нiчний, пiд зорями заснулий, на село, де анi вогника, анi знаку про живих людей…

Тяжко-важко в свiтi жити

Сиротi без роду:

Нема куди прихилитись,

Хоч з гори та в воду!

Та гiрше гiршого дозоляв триклятий голод – щоденний i постiйний, а вiдтак i нестерпний. Лiтнi днi довгi-предовгi, до вечора ноги його вже й не слухались, i голова йшла обертом, i спасу вiд голоду не було.

Як i сну. Як i самого страху, що темними ночами у печерi край села тирлувався… Двома загнаними звiрками голодно блищали пiд зорями очi, потрiсканi губи ворушилися, нiби все ще невiдомо в кого прохали iсти.

Вiд тiеi голоднечi серце млоiлось, у животi судомило. Не голод то був, а – голодне лихо! Не вiн один у Керелiвцi голодуе, усiм несолодко живеться (правда, сиротi найгiрше). Тож до нього, до лиха голодного, люди i звикати почали – iншого, кращого життя вже й не уявляли.

Тому й не дивувалися… Та й кого подивуеш своiм голодом – простi люди завжди не сито жили, тож i нинi живуть надголодь.

Кажуть, е такий цар, iм’я якому Голод, i його ще нiкому не вдалося подолати. Хто найбiльше працюе, той i живе тяжко. Чому воно так у свiтi ведеться? От би знаття! Чому такi кривди чиняться в Божому свiтi? Кажуть, за грiхи. А якi у нього грiхи? Хiба винуватий вiн, що iстоньки хочеться нестерпно i так щодня…

Дiд його Іван жалкуе, нема, каже, «на них Колiiвщини».

Козакiв немае, як i Сiчi Запорозькоi, що ii цариця Катерина-змiя зруйнувала та й занапастила. Тiльки могили вiд сiчового лицарства у степах позоставалися, тож i немае кому кривду подолати.

Може, й так, дiдовi Івану Тарас вiрить, бо дiдовi Івану виднiше. Якби так було, як вiн каже, то люди б i горя не знали. А лиха голодного – й поготiв.

А голодна людина до чого хочеш може з розпуки та вiдчаю вдатися.

От i вiн якось не втримався, вдався з голоду (як через роки зiзнаватиметься добродiю Козачкiвському) до крадiжок.

Де курча у бур’янах заблукале стибрить, де поросятко схопить… Рiдко таке траплялося, але – траплялося. Тим i рятувався. Схопить ту живнiсть, пiд сорочку – i бур’янами, бур’янами хутчiй за село, у степ, до Чорноi могили, до печери у нiй. Удень боявся свою здобич пекти у вогнi – люди ж бо загледять.

І треба ж було такий голод пережити, лихо таке, що й через роки не даватиме йому спокою.