Ольвія

Сотня охорони повернула було за нею коней, але Тапур помахом руки спинив вершникiв, коротко кинувши:

– Сам!

Роздiл шостий

Донька гостинного моря

Вихопившись на узвишшя, сауран розкотисто заiржав, радiючи молодiй своiй силi, i застиг на скаку як укопаний. Гризучи бронзовi позеленiлi вудила, вiн нетерпляче косував на вершника карим вологим оком, у якому плив вранiшнiй степ… Десь iржали конi. Сауран бив копитом i поривався вперед.

– Почекай-но, – спинила його Ольвiя, – менi спiшити нiкуди, не додому iду…

Закидаючи голову, сауран ловив чутливими нiздрями бентежний вiтер рiдних степiв, у яких вiн народився i вирiс, збуджено тремтiв, б'ючи копитом.

Там, за обрiем, водив вiн на соковитих травах косяк молодих лошиць. І сауран поривався до них, бо там, за обрiем, клично iржали скiфськi конi, i гупотiла земля пiд незлiченними табунами, пiд прудкими ногами степових коней.

Сауран поривався, та Ольвiя стримувала його. Перебираючи в руках повiддя, прикрашене золотими бляшками, вона все оглядалась i оглядалась назад, де за кряжами, далеко-далеко звiдси, залишився ii край… Була вона зодягнена в коротку куртку без комiрця, вишиту на грудях вiзерунком iз квiток, вузькi шкiрянi штани, що звужувалися донизу, взута у м'якi сап'янцi, халяви яких були трохи зiбранi й перев'язанi малиновими стрiчками iз золотими китицями.

М'яке волосся хвилями спадало на округлi плечi з-пiд гостроверхого башлика.

Ольвiя пустила саурана в долину. За нею мчав Тапур i посмiхався сам до себе. Невдовзi сауран Ольвii наздогнав вовчицю, що, забарившись того ранку на полюваннi, квапно поспiшала до свого лiгва.

Пирхнув кiнь, вчувши хижачку, дрож пробiгла по його тiлу i передалася вершницi.

Тапур наздогнав Ольвiю i на скаку ткнув iй у руки гнучку плетеницю, скручену iз сталок волячоi шкiри, з важкою свинцевою кулею на кiнцi.

– Вiзьми! – крикнув у запалi, бо полювання над усе любив. – Цiею кулею здорово можна розтрощити череп вовчицi. Ми так за вовками ганяемось. Догнати сiрого i вбити його кулею – це бiльше вмiння, анiж з лука.

Спробуй!

Очi його збуджено горiли, увесь вiн аж тремтiв в передчуттi погонi за вовчицею, i Ольвiя, посмiхнувшись, перший раз йому посмiхнувшись, вихопила з його рук плетеницю.

– Ара-pa!.. – крикнув Тапур. – Здоганяй, бо втече!

– Ара-pa!.. – вигукнула й собi дiвчина скiфський клич i пустила саурана вчвал. Пiд копитами коня задвигтiв степ, i у вухах вершницi тонко засвистiв вiтер.

Вiдстань мiж конем i звiром хутко зменшувалась.