Ольвія

Звiвшись в сiдлi, Ольвiя занесла для удару плетеницю. Ще мить, i важка свинцева куля, описавши в повiтрi пiвколо, iз страшним трiском розчавить вовчий череп.

І тут дiвчина вгледiла рожевi соски.

– Мати!..

Слово зiрвалось з уст мимовiльно, i напружена рука дiвчини обм'якла, тiло ослабло. Мисливського запалу як не було, натомiсть защемiло серце… Мати… Бодай i вовчиця, але ж мати. І десь ii голодними очима виглядають малята.

Кiнь, вiдчувши раптову перемiну в поведiнцi вершника, почав непомiтно збавляти хiд.

Вовчиця хутко вiддалялась, аж доки й не зникла десь у балцi.

– Ти чому?! – кричав Тапур i збуджено блискав очима. – Таку вовчицю вiдпустила!.. Ех, здобула б ii, i всi б про тебе у степах говорили, а ти…

Ольвiя мовчки вiддала йому плетеницю i пустила саурана вперед.

Мати…

Ольвiя не знала своеi матерi. Густi тумани минулих рокiв, наче сторожовi мури, стали мiж ними, i стали, як здавалось, навiчно. І марно намагалась вона поговорити з батьком, аби вивiдати бодай крихту тiеi таемницi.

Де подiлася мати? Що за лихо скоiлося з нею? І чому про неi навiть згадувати не велено? Бо досить було натякнути про матiр, як вiдразу ж тiнь невдоволення пробiгала по сухому, аскетичному обличчi батька, а в його сталистих, безжальних очах спалахував гнiв…

Коли Ольвiя була ще маленькою i батько садовив ii до себе на колiна, то iнодi ласкаво (що взагалi з ним траплялося рiдко) казав, погладжуючи ii по голiвцi важкою, дубленою рукою:

– Ти, моя щебетушечко, найкраща у свiтi, адже тебе народило сине море, наше славне Гостинне море.

– Як богиню Афродiту? – дивувалася дiвчинка. – Із морськоi пiни?

– Може, так, а може, й не так, – ухилявся батько вiд прямоi вiдповiдi. – Менi дуже хотiлося, аби в мене була донька. От пiшов я до лиману i кажу: «Славний лимане, подаруй менi доньку». А лиман зашумiв голубими хвилями i каже: «Йди, чоловiче, до самого синього моря, воно подаруе тобi доньку». І пiшов я тодi до Гостинного моря, довго-довго йшов, не один день, але нарештi прийшов.

Став на березi i кажу:

«Славне сине море наше! Подаруй менi, будь ласка, маленьку донечку».

«А яку тобi доньку?» – питае море.

«А таку, – одказую, – щоб була найкращою у свiтi».

«Почекай, – шумить море, – буде тобi донька, найкраща у всьому свiтi бiлому».

От зашумiло сине море, i випливае дельфiн на берег, а на спинi в нього сидить маленька-маленька дiвчинка.

«Добрий чоловiче, – каже дельфiн. – Гостинне море даруе тобi доньку, найкращу в свiтi».