Ольвія

Подякував я Гостинному морю i забрав тебе додому, – закiнчував Родон, усмiхаючись…

Та з роками батько ставав похмурiший, непривiтний. Іскорки пестощiв, що спалахували у ньому, коли Ольвiя була маленькою, згасли… А звiдтодi, як дочка почала настирливо доскiпуватись про свою матiр, Родон i зовсiм не тямився iз себе…

Невже вона так нiколи i не вивiдае правду про ту жiнку, котра народила ii й невiдомо де зникла?..

Інодi iй снилася мати: нiч, пустельна вулиця, нi душi навколо. Наче вимерло все живе, лише вiтер вие-завивае та ухкае сич.

І раптом, наче з-пiд землi, виростае на вулицi жiнка, вся у чорному… Мовчки простягае руки i йде до неi, i чути, як вiтер моторошно лопотить ii чорним плащем…

«Це ти, Ольвiе?.. – питае жiнка в чорному. – Йди-но сюди, донечко. Я твоя мати».

Охоплена жахом, дiвчина кричала, й сон миттю утiкав од неi, забираючи з собою жiнку в чорному…

– Облиш свое наполягання! – жорстоко вигукнув одного разу батько, коли Ольвiя сказала, що ii мати жива, бо iнакше б чого вона приходила у сни.

 – Вона недостойна твоеi згадки. У тебе е батько! У тебе е мiсто, котре дало тобi свое iм'я. І цього досить!

Коли виросла, ще раз запитала про матiр:

– Що б там у вас не скоiлось, але ти мусиш… я благаю… Мусиш повiдати про неi. Хто вона? Яке лихо ii спiткало? – наважилась одного разу дiвчина.

Батько мовчав, i було те мовчання похмурим, важким, але Ольвiя вигукнула щиро:

– Вона ж менi мати!

– Мати?.. – глухо перепитав Родон, уникаючи дивитися в допитливi й тривожнi очi дочки.

 – Я не думаю, що вона була б тобi доброю матiр'ю, коли зважилась на пiдлiсть.

– Батьку!.. – сама дивуючись своiй смiливостi, вигукнула дочка. – Але ж ти ii й досi… кохаеш.

– Що?.. – здригнувся Родон, i йому нараз забракло повiтря. – Що ти сказала?..

– Ти кохаеш ii i… мучишся. Хiба ж я не бачу?

– Ти занадто багато бачиш! – рiзко крикнув вiн, i його дублене обличчя почало чорнiти. – Тодi теж була весна, – нарештi заворушив вiн сухими губами, що на людях завше складалися зневажливо i гордо.

 – І так само степ цвiв довкола мiста. І була вона дуже гарна. Ох, яка вона була гарна! І треба ж було такому трапитись!.. – Вiн хотiв було ще щось додати, може, найважливiше, але схаменувся i заговорив далi якимось чужим голосом: – Я тобi нiчого не казав, i ти нiчого не чула. Матерi у тебе немае. І нiколи не було. Просто одна жiнка тебе колись народила. Тiльки й того. Але вона недостойна твоеi згадки.