Ольвія

Навiть рiдному батьковi. Тому хай Ор краще не повертаеться, його днi у цьому свiтi вичерпанi, i вiн свою чашу випив до дна.

Чим ближче пiд'iздили вони до могили, тим бiльшою i грiзнiшою вона ставала, наче виростала iз землi. Ольвiя знала, що у скiфiв по висотi i величi могильного кургану можна визначити, хто лежить пiд ним у гробницi та яке становище займав небiжчик за життя. Жiнок, дiтей, наложниць та рабiв скiфи ховали просто, у простих ямах, i курганiв над ними не насипали, якщо тi жiнки та дiти були незнатних родiв.

Загортали яму, i все. І тi могильнi горбики швидко зрiвнювалися з поверхнею степу, заростали ковилою i назавжди щезали. Дрiбним був небiжчик за життя, не видiлявся нi багатством, нi вiйськовою кметою, то для чого його видiляти курганом пiсля смертi? А ось воiнам вже насипали кургани, невеликi, скромнi, але нагортали. В яму клали лук, стрiли, акiнак, глиняну чашу – от i все. А вже над старiйшинами родiв i племен, над прахами знатних мужiв з'являлися високi кургани, ще вищi – над вождями та iхнiми синами й родичами, а ще вищi – над царями. Їм нагортали такi високi кургани, що коли пiд'iдеш до його пiднiжжя та глянеш на вершину, то треба так голову задирати, що й башлик на спину впаде… І стоять тi кургани вiки та вiки, й стоятимуть ще вiки та вiки… Тисячi лiт стоятимуть.

– Вищоi могили за могилу мого батька немае у цих краях! – гордовито вигукнув Тапур. – Вищi кургани е тiльки у краю Герр[13 - Земля Герр (як i рiчка Герр) – як гадають деякi вченi, нинiшня р. Молочна, над правим берегом якоi i нинi височать стародавнi кургани.

], де ховають самих царiв.

І Тапур почав розповiдати Ольвii, що, за прадавнiми звичаями його народу, тiло померлого вождя бальзамували, одягали в найкраще вбрання, клали на вiзок i сорок днiв возили по родичах покiйного, по пiдвладних родах i племенах. Чому сорок днiв? Цього Тапур не знае, але возити треба сорок днiв. Так велить звичай предкiв, а звичаiв треба дотримуватись. Коли з'являлась жалобна процесiя в кочовищi, всi виходили iй навстрiч, на знак скорботи скiфи обрiзали собi волосся, дряпали обличчя, часто калiчили себе, щоб показати, як вони горюють за померлим, щоб цар чи вождь i на тiм свiтi пам'ятав про iхню вiрнiсть.

Об'iхавши всiх родичiв, всi роди й пiдвладнi племена, процесiя поверталася до землi Герр. Де земля Герр? Там, махав Тапур нагаем кудись у степ, далеко звiдси, аж на самiм краю скiфськоi землi. Там протiкае рiчка Герр, i там живе народ, який так i називаеться – герри.