Ольвія

Не мав друзiв, бо любив самотнiсть, i часто пiсля навчання одиноко блукав безлюдним берегом моря чи сидiв на каменi i линув думкою туди, де на околицi цивiлiзованого свiту, на березi iншого, Гостинного, моря е мiсто, i дiвчина, що носять одне, найдорожче йому iм'я: Ольвiя. Коли йшов за мiсто, до моря, то в шумi прибою, у посвистi далеких вiтрiв йому вчувався тихий i нiжний голос коханоi, i вiн схоплювавсь, i здiймав руки до неба, дякуючи богам, що дарували йому голос Ольвii.

Одного надвечiр'я, коли в посвистi вiтру вчувся йому дорогий голос коханоi, Ясон сiв у рибальський човен, який знайшов на березi, i поплив у вiдкрите море.

«Хоч трохи, а все ж таки побуду ближче до Ольвii», – подумав вiн, налягаючи на весла.

Тихе i ласкаве море – анi хлюпне, анi зiтхне… Наче заснуло, занiмiло, тiльки десь там, на обрii, гудуть далекi вiтри, приносячи йому голос коханоi. Втомлене сонце поволi котилося до обрiю, готуючись пiрнути на спочивок у зеленаву глибiнь.

Із берега йому кричали рибалки i махали руками, щоб вiн негайно повертався, ще й показували на червонi смуги призахiдного неба, та Ясон, думаючи про кохану, не чув iх i не бачив.

І рибалки, махнувши руками, заходилися витягувати своi човни подалi на берег, куди не мiг дiстати прибiй.

Ясон так замрiявся, що незчувся, як i заплив далеко.

Зненацька тихе i ласкаве море потемнiло, запiнилось, загоготiв-завив вiтер, i навiженими звiрами пiшли хвилi…

Не встиг Ясон й опам'ятатись, як закрутився вихор, вирвав з його рук весла…

Новий, ще дужчий, рвучкiший порив вiтру перекинув човен, i Ясон опинився у водi.

Коли вiн випiрнув, випльовуючи солону воду, човна не було… Всюди море, море i море… Ясон злiтав на хвилях i з кожним злетом з тугою i вiдчаем дивився на далекий, недосяжний берег… І – жодного вiтрильника на обрii!

Ошалiле море бушувало недовго i стихло раптово. Погудiв кудись вiтер, вгамувалися хвилi, море знову зробилося тихим та мирним. Шквал зник, як його й не було, i понiс iз собою човен.

А берег утiкав, берег залишався далеким i наче танув, зменшувався на очах. Ясон вiдчув, що вибиваеться з сил. Напружуючись, грiб руками щодуху, надто гарячкував, не берiг сил…

І невдовзi вiдчув, що холодна невидима сила владно почала тягти його вниз, у морську глибiнь. Розпачливо хапав ротом повiтря.

«Все… – безнадiйно подумав хлопець, – не дiстануся до берега. Море заманило мене, щоб втопити. Видно, така моя доля.