Рогнеда

Засмiявся, i смiх його був схожий на iржання коня.

Свати мають бути велемовними i за словами та приповiдками до кишенi не лазити, як ото сват у драмi Т. Шевченка «Назар Стодоля». Щоби умiв цiкаво оповiдь мережити, слухаеш – заслухаешся. А таким, як сват новгородського князя Володимира не був – слова вiн пiдбирав i одне до одного лiпив довго i трудно. Зрештою, вiн воевода, старший над дружиною, то сказав по-простому, як рубав мечем:

– Твоя дочка моему князевi люба. Вiддавай за нього та й породичаемось. Що ж тут довго думати, не коня в тебе купую чи на iншого мiняю.

Я не звик довго теревенити. Оженим мого князя на твоiй княгинi, i Новгородське та Полоцьке князiвства породичаються i стануть за одне. Отодi ми усiм хiба ж таке покажемо!

А Рогволод раптом наче iншоi заспiвав:

– Спiзнився ти, Добриня! Дщер моя, княжна Рогнеда, Ярополковi дала свою згоду, чи то пак його старостiв рушниками пов’язала.

– А м-менi, отже, – почав загрозливо пiднiматися з лави Добриня, – гарбуза? І князевi моему?

– А що я вдiю, як ти, Добриня, той… спiзнився.

Зi своiм княжичем. Мабуть, довго думали у своему Новгородi? А хто довго думае, той завсiгди позаду плентаеться… Рогнiда, дщер моя, вродлива дiвиця – кращоi за неi у всьому князiвствi не знайти, – вже засватана. За отого Ярополка, на якого ти збираешся походом iти. Я людей вiд нього жду, щоби Рогнеду свою до нього в Киiв вiдправити.

Рогволод нiби все знав про Володимира (вiн його вперто величав не князем, яким той уже був у Новгородi, а таким собi… княжичем), але хотiв з отих двох – Володимир – Ярополк (обидва ж Святославичi) не прогадавши, вибрати найнадiйнiшого, з ким потiм можна буде владарювати на шляху «Із варяг у греки».

Посланi в Новгород вивiдники з гострими очима i таким же слухом, здаеться, все розвiдали, а повернувшись до Полоцька, в потаемнiй свiтлицi княжого терема доповiдали Рогволоду:

– Коли отець його, князь Святослав, пiшов у свiй останнiй заморський похiд на Болгарiю – далась вона йому! – то призначив Володимира князем у Новгород, бо новгородцi просили об тiм.

(«Не пришлеш, – казали, – князя, то ми самi його собi знайдемо».)

А як воно все там виникло, як той Новгород з’явився, про те Нестор розповiсть у своiй «Повiстi вре- м’яних лiт»:

«В лiто 6367 [859]. Із замор’я прийшли варяги i брали данину на Чудi, i на Словiнах, i на Мерi, i на Весi, [i на] Кривичах; а козари брали на Полянах, i на Сiверах, i на В’ятичах, брали по бiлi i вiверицi вiд диму.

В лiто 6368 [860].