Сини змієногої богині

Через 28 рокiв! Нiчогенька собi здибанка! В гостi поверталися чи назавжди? Та кому вони, тi блукачi, якi чи не все життя бозна-де провешталися, а тепер – здрастi, ми вашi чоловiки!.. Ха! Були ви чоловiками. Були та загули. А в нас у кожноi по купi дiтлашнi вiд iнших, справжнiх чоловiкiв. Старшi синочки вже повиростали i середнi теж, вже зустрiчають вас iз зброею в руках – отак!

Жодна скiф’янка не чекала повернення свого законного, бо вже мала мужа i дiтей, i щастя з ними укупi…

Скiфи, якi повернулися з Передньоi Азii, вже були зовсiм iншими скiфами, а не тими, якi колись, женучися за кiммерiйцями, подалися в чужi краi.

Набачились вони всього, навоювалися по зав’язку, багато що втратили – перш за все, тисячi й тисячi воiнiв, але багато чого й запозичили в чужих народiв i той досвiд чужий зробили своiм. Тож поверталися зовсiм iншими, рiзко вiдмiнними вiд тих, якi колись вирушали в далекий похiд. Контактуючи – як, то вже iнша рiч, але були й мирнi, добрi стосунки, – з прадавнiми цивiлiзацiями Передньоi Азii вони стали iншими хоча б тому, що змiнилася (збагатилася) iхня культура i майновий стан. Але найсуттевiше: вони повернулися ще бiльш зорганiзованими (злютованими) як ранiше i вже не з вождями, а зi своiми царями, яких вони шанували на схiдний манер як своiх владик i священних осiб.

Але повернулися вони додому, в степи Пiвнiчного Причорномор’я, чомусь незваними гостями. Їх, виявляеться, нiхто не чекав i iхньому поверненню нiхто не був радий – навiть колись полишенi ними жiнки. Власне, про них тут уже встигли й забути.

Тож поверненцям треба було своею згуртованiстю, силою зброi утверджувати свое право селитися в степах Пiвнiчного Причорномор’я. А повернулися вони хоча й не бiдними, не такими, якими колись звiдси вирушали в похiд, але й не переможцями, а втiкачами з чужих краiв, звiдки iх витурили втришия! Із Скiфського царства, iз царства Ішкуза, яке вони хоч i створили в чужих краях, але через десятилiття i втратили. Ряди iхнi вiдчутно порiдiли, багато побратимiв полягло в битвах, хтось назавжди залишився в чужих краях, розчинившись серед тамтешнiх людей… І хоч вони мали своiх царiв, а тому гордо йменували себе не якими там-небудь, а царськими скiфами – але iм треба ще було вибороти i утвердити право тут жити i бути владиками. Себто царськими скiфами. І все ж у них була велика перевага – двадцять вiсiм рокiв безперервних воен та сутичок, двадцять вiсiм рокiв, проведених на спинi бойового коня зi зброею в руках чогось таки були вартi.