Сини змієногої богині

– Тодi виходить, що царевi й зуб виривають? – перепитав Стемпковський. – Але хто нам пiдтвердить, що це так?

– Постараюсь, – тихо озвався Дюбрюкс, – зачекайте хвилинку.

І зник у гробницi.

– Чи не забагато бере на себе цей… самоук, – пробурчав один iз чиновникiв. – Нi освiти, нi знань у цього вискочня. Та який вiн археолог! Худобу йому пасти, а не царiв вивчати.

– Ви, панове, помиляетесь, так скептично оцiнюючи здiбностi пана Дюбрюкса, – м’яко зауважив Стемпковський. – Дюбрюкс i справдi самоук, але в нього багатющий досвiд, набутий на розкопках, i це частково замiняе йому вiдсутнiсть спецiальних знань.

До всього ж природа надiлила його не тiльки любов’ю до археологii, але й великою кебетою для цього непростого дiла.

Та ось Дюбрюкс вибрався з гробницi, тримаючи в руках жовтий крихкий череп царя. Не кажучи й слова, дiстав лупу i заходився уважно розглядати зуби. В нижнiй щелепi не вистачало двох зубiв.

– У царя справдi болiли зуби, i два з них вирвали йому ще за його життя, – висловив припущення Дюбрюкс.

 – А поруч з вирваними… Панове, прошу звернути увагу. Ось хворий зуб царя. І якраз на тому мiсцi, де на сценi, зображенiй на посудинi, йому виривають зуб. Подивiться, прошу вас, щелепа в цьому мiсцi напухла, хворий зуб сидить глибше. Решта ж зубiв абсолютно здоровi i цiлi. Судячи по зубах, царевi було рокiв тридцять-сорок, не бiльше.

– Виходить, цар у гробницi i цар, що зображений на посудинi, – одна й та сама особа? – вигукнув Стемпковський.

– Так! – впевнено пiдтвердив Дюбрюкс.

 – Сцени, зображенi на посудинi, не вигаданi, вони взятi з життя самого владики, череп якого я тримаю в руках. На посудинi – його точний портрет!

Скiф Токсарида так розповiдав про обряд побратимства серед своiх спiввiтчизникiв:

– Коли хто-небудь вибраний в друзi, то вiдбуваеться укладення угоди, i ми даемо найбiльшу клятву: жити один з одним i померти, якщо потрiбно, один за одного. При цьому ми робимо так: надрiзавши собi пальцi, збираемо кров у чашу i, оголивши леза мечiв, обидва тримаючись один одного, п’емо з чашi, пiсля цього немае нiчого такого, що могло б нас роз’еднати…

Грецький письменник Лукiан слово в слово записав розповiдь скiфа Токсарида.

Але Лукiану не вiрили.

– Казка! Мiф! Щоб дикi варвари отак клялися один одному в дружбi, щоб життя заради побратимства вiддавали? Нi, вони дикуни… І не здатнi на високi пориви душi.

Лукiана пiдтримав Геродот, котрий задовго до того, у V ст.