Сини змієногої богині

Його морда ще пориваеться вперед i вгору, щелепи стисненi, нiздрi роздутi пiсля шаленого бiгу, а тонкi вуха застигли сторч у напрузi…

А пiд шкiрою бугорками надулися сильнi м’язи, i все тiло оленя, ще живе, повне сили й снаги, молоде i мiцне, ще бореться за життя, хоча вже й приречене…

Переднi ноги його вже застигли, i майстер ними передав приреченiсть тварини, яка потрапила в смертельне кiльце, якого iй уже не розiрвати. Вiдбiгав олень свое у степах, вiдлiтав навперегiнки з вiтрами!

Вже перед мордою оленя розвертаються кiльця спружиненого тiла i з тих кiлець виростае величезна змiя з широко вiдкритою пащекою та висунутим жалом – вона вже гiпнотизуе жертву.

А збоку, невiдь-де i взявшись, на оленя накинувся лев. Переднiми лапами вiн обхопив шию жертви, впився iй в груди… Вiн уже iх терзае…

А позаду на оленя – мало йому змiя та лева! – налетiв ще й степовий орел. Голова його напружено витягнута, мiцний дзьоб хижо потягнувся до гарячоi плотi приреченого – ось-ось вiн почне ii терзати!

Все на фризi сплелося в смертельний клубок! Годi роздiлити нападникiв i жертву – не врятуватися оленю! Вiн ще живий, але вже мертвий.

Мить тому вiльний, вiн уже в пастцi, з якоi немае виходу, i три вороги – лев, змiй та орел ось-ось почнуть рвати його тiло.

Майстер лишився задоволений своею роботою, замовник теж буде задоволеним i не поскупiе на плату. Адже то вiн на сагайдаковi розправляеться з ворогами так, як лев, змiй i орел з оленем…

…Там, внизу, була Скiфiя. Таемнича i загадкова. Могутня i грiзна.

Вiльна i непереможна. Але та Скiфiя, яка вже, як i олень, була приреченою…

Р. S. Англiйський поет Джон Мiльтон (1608–1674) в юностi, будучи студентом Кембриджського унiверситету, якось писав другу:

«Ти питаеш, про що я розмiрковую? З допомогою небес про безсмертну славу. Але що ж я роблю? Я вiдрощую крила i готуюсь злетiти…»

Скiфи – дозволено буде таке зiставлення (хоча це просто згадка при нагодi) – теж вiдрощували собi крила, готуючись здiйнятися в небо й злетiти над степом, над iсторiею, над вiчнiстю, але…

Чи могутнi крила так i не встигли собi виростити (навiть за Атея, коли була чи не остання – богами й долею – надана можливiсть злетiти), чи небеса не зумiли покорити…

Були вже крилатими, але так i не зумiли злетiти… (Через вiки та вiки писатиме украiнська Поетеса: «Орлинi крила чуем за плечима, / Самi ж кайданами прикутi до землi…»)

Чи судьба, чи фатум, чи така iм випала доля – хто тепер достеменно скаже?

Та й для чого.