Тарас Шевченко: сто днів кохання

 – Ось глянь…

І дiйсно пустився перед нею в якийсь танок, в лад притупуючи та ляскаючи руками, i здалося, що в ту мить його, трохи аж вайлуватого, наче хто завiв.

Дуня була в захопленнi.

– Я й не вiдала, що ти такий танцюрист.

– Я ще й гопак умiю танцювати. Ось дивись…

Але тут вiн зробив не зовсiм зграбний рух, хитнувся i, не втримавши рiвноваги, упав iй на груди – своiми грудьми. А падаючи, схопив ii обiруч в обiйми, аби втриматись на ногах, тож обiйми у нього вийшли якiсь мимовiльнi i такi негадано-швидкi, що Дуня, аби вiн i справдi не впав, теж схопила його обiруч у своi обiйми.

І як вони обнялися й притислися одне до одного грудьми – вiн до неi своiми, вона до нього своiми, – то стояли так якусь мить сполошенi i зляканi од того, що лучилося, та бентежно слухаючи, як сполошено гупають iхнi серденька…

Такого з ним ще не траплялося – за всi його дотеперiшнi шiстнадцять лiтечок, а з нею – у ii чотирнадцять – i поготiв. Такого не лучалося, щоби з парубком, серед бiлого дня та ще й на очах у перехожих – о боги, який жах! – обiйматися…

Лучилося сiе – о, яка незвичайна й хвилююча подiя в життi юного Тараса! – у Вiльнi.

У травнi 1828 року помер у Вiльшанi Тарасiв дiдич, дiйсний тайний радник, мальтiйський лицар i сенатор Росiйськоi iмперii Василь Енгельгардт. Три нешлюбнi його сини – полковники Василь i Андрiй та поручник лейб-гвардii Павло подiлили мiж собою 160 000 десятин землi, десь 50 000 крiпакiв «мужеска i женска пола», будинки в столицях та рiзнi коштовностi, яким у старого Енгельгардта, здавалося, не було лiку.

Поручику Павловi Енгельгардту дiсталися маетки на Звенигородщинi. Отримавши керелiвських крiпакiв, Павло Енгельгардт велiв управителевi своiх маеткiв «набрати хлопцiв» – для роботи фурманами, форейторами, кухарями, рахiвниками i навiть знайти одного здiбного до малювання, щоб «благословити його на покоевого маляра». І звичайно ж, набрати пiдлiткiв ще й у козачки.

Ось тодi син керелiвського крiпака Тарас Шевченко i потрапив у козачки. Сперше, щоправда, Тарас вертiвся на панськiй кухнi – чистив i мив рiзне начиння, носив дрова, виливав помиi – не тяжка праця, але дуже вже одноманiтна. Хотiлося малювати – те хотiння в Тараса було звiдколи себе й пам’ятав. Але поки що йому не таланило вiддатися улюбленому малюванню – кухар ганяв його то сюди, то туди. Не давав i присiсти.