Тарас Шевченко: сто днів кохання

До всього ж Тарасiв пан Павло Енгельгардт мав iхати на службу до Вiльна, потiм до Варшави, де служив у лейб-гвардii уланського полку i де слуги мусили знати польську мову.

Козачка Тараса швидко навчили читати й говорити по-польському, i на тому його навчання й завершилося, i вiн вирушив у статусi козачка в чужi краi – восени 1829 року.

У Вiльнi чи у Варшавi, де пан служитиме, Тараса мали вiддати учнем до покоевого маляра – здiбностi до малювання козачка з Керелiвки вже були помiченi.

А поки що вiн мав чистити панськi чоботи, набивати люльку своему пановi i завжди бути в передпокоi напохватi – коли його погукають на свiтлi очi пана чи куди-небудь по що-небудь пошлють.

Вирушили до Варшави, але по ходу пан Павло завернув до Вiльна i на якийсь час затримався в литовськiй столицi. Як i всi козачки та прислуга, Тарас перебував у панському обозi, iхали повiльно, i Тарас у дорозi надивився усякого. Але всюди, як згадуватиме, бачив «краiну смутку i печалi».

Убогi то були краi – «голод, злиднi, розпуста…»

У Вiльнi вiн i зустрiне ii, другу свою любов, Дуню, чорноброву Гусiковську. Через роки та роки вiн запише до свого «Щоденника»: «Увi снi бачив церкву святоi Анни в Вiльнi та любу Дуню, чорнобриву Гусiковську, що молилась у тiй церквi». Згодом вiн назве цей спомин, сон цей, дорогим його серцю. Дуню, не в змозi ii забути, хоч iх i розлучать назавжди, вiн пам’ятатиме ще довго-довго, бо здавалось йому тодi: забути Дуню – це все одно, що забути самого себе.

Правда, з роками вiн щось нiби трохи забуде – чи йому по-iншому все буде бачитись i вiн повiрить тому – новому баченню, але художнику Сошенку розказуватиме, що чорнобривку Дуню вiн зустрiв у Варшавi, там мав з нею роман (можливо, Сошенко помилився у своiх спогадах i поселив Дуню, чорнобриву Гусiковську, у Варшавi). Та й скiльки Тарас побув у Вiльнi, – невдовзi Енгельгардти з Вiдня переiдуть до Варшави. У польськiй столицi дiдич вiддав Тараса в науку до маляра, знаного майстра малярноi справи, яким тодi у Варшавi славився Франц Лямпi, i пан замовив маляру непросте бажання зробити з його козачка, який мае кебету до малювання, теж знаного маляра для рiзних робiт у панських покоях.

Тараса зодягли бiльш пристойнiше, адже вiн мав учитися разом з мiщанськими дiтьми, серед яких були й паничi. Тарас помiняв пiстряву куртку покоевого козачка, зодягнув виданий йому сурдут.