Тарас Шевченко: сто днів кохання

на засланнi Тарас Шевченко напише на одному подиховi вiрша «Зоре моя вечiрняя» (уривок з поеми «Княжна»):

Зоре моя вечiрняя,

Зiйди над горою,

Поговоримо тихесенько,

В неволi з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сiдае,

Як у Днiпра веселочка

Воду позичае.

Як широка сокорина

Вiти розпустила…

А над самою водою

Верба похилилась;

Аж по водi розiслала

Зеленii вiти,

А на вiтах гойдаються

Нехрещенi дiти…

Благав:

…Зоре моя! Мiй друже единий!

Хто знае, що дiеться

В нас на Украiнi?

А я знаю.

І розкажу

Тобi; й спать не ляжу.

А ти завтра тихесенько

Боговi розкажеш…

І в тяжкiй неволi, в лютiй пустелi за Аралом поет, рятуючи душу свою, подумки лине до Украiни, якою тiльки й жив у неволi та доля якоi йому була не байдужа, i вiрив, що зоря вечiрняя, вислухавши його, неодмiнно перекаже його благання Боговi…

Зоре моя вечiрняя,

Зiйди над горою…

А «нiму любов» Шевченко все ж таки мав. Чи то пак – спiзнав. Мимо своеi волi й бажання.

Тiльки спiзнав «нiму любов» не з Варварою Репнiною, як обурювалася безпiдставним чуткам сама Варвара Миколаiвна, адже з нею була «жива-живiсiнька» любов. «Нiму любов» – такою вона згодом виявиться – Тарас Шевченко спiзнае у Киевi на Подолi, у 1859 роцi, де поселиться на Прiорцi по вулицi Вишгородськiй у будинку пiд п’ятим номером. І ось як вона, «нiма любов», до нього прийде.

«Виною» тому була славна подiльська молодичка Оришка. Пiшов Тарас Григорович на Подiл у пошуках пiдхожого помешкання, бодай для тимчасового проживання, в осереддi Киева щось йому не подобалось, пiшов на Подiл i опинився на Прiорцi.

Потiм Тарас Григорович розказуватиме своему бiографу Чалому:

«Йшов я та йшов, бачу, хатина стоiть, не то панська, не то мужича, бiла-бiла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а надворi розвiшанi дитячi сороченята, сушаться та й рукавчатами махають, нiби кличуть мене до себе; от я й зайшов умовитись про квартиру i попросив хазяйку нагодувати мене в борг».

Попросив погодувати його… в борг.

– Та хто ж ви такий? – з подивом запитала його господиня, – що я мушу вас годувати в борг? До мене ще нiхто з таким проханням не звертався. То хто ви, добрий чоловiче?

– А той, ким ви мене щойно й назвали – добрий чоловiк.

– Бачу, бачу, що ви – добрий чоловiк. Шевченко здивувався:

– А як можна по менi побачити, що я… добрий?

– Дуже вже ви не такий, як iншi… – знизала господиня плечима, все ще дивуючись.