Тарас Шевченко: сто днів кохання

– Чому? – так гарно-мило посмiхалась Оришка.

– Бо якiсь дурнi грошi, – бовкнув Шевченко, – дурнi-дурнi, коли я забув про них. А дурному й дурна дорога!

І першоi ж недiлi купив на всi тi грошi дiтям гостинцiв. Дiти господинi похвасталися перед iншими, сусiдськими дiтьми, який у них добрий дядько поселився, гостинцiв iм накупив. І за Шевченком почали бiгати дiти з усього кутка, вигукуючи: «Дядьку, дядьку, дай i нам гостинцiв!» Тарасовi так сподобались дiти, що вiн, не довго думаючи, метнувся на базар i стiльки там накупив ласощiв, що ледве, як сам казав, «допер» до квартири.

Щоб усе було схожим на свято, Шевченко найняв когось там, двiр застелили щойно скошеною травою, де дiти бавилися, стрибали-борюкалися i хрумали ласощi дядька. А по обiдi з’явилася перекупка з возом, а на тому возi чого тiльки не було: яблука, грушi, пряники, бублики тощо. Вона назвала суму, Тарас розплатився i гукнув:

– Ану, дiтки моi, збiгайтесь сюди, хапайте, що на возi лежить, воно тепер ваше, i смакуйте та душечки своi вiдводьте!

І таке зчинилося, таке! Галасливi ватаги здiйняли гучне гуляння, бiгали, метушилися.

Разом з ними бiгав-метушився i сам квартирант та все пригощав малечу гостинцями…

– Такого дивного i доброго чоловiка ми ще не бачили, – заявила господиня.

А ii нянька Оришка, злегка рожевiючи, казала:

– От комусь буде добра пара – щасливою буде тая жiнка, якiй дiстанеться наш квартирант!

На Прiорцi Шевченку дуже подобалося жити.

Завжди вставав рано, о четвертiй годинi – «щоб послухати, як пташки щебечуть», – загадково казав. А слухаючи пташок та як «свiт божий пробуджуеться», щось писав. Мабуть, вiршi. Молився i вмивався надворi, витягнувши з колодязя вiдро «погожоi» води.

По обiдi йшов у садок, «до своеi яблунi», туди до нього збiгалися дiти.

«Кого люблять дiти, – казав, – той, значить, ще не зовсiм поганий чоловiк».

Дiти гралися бiля нього, частенько й Тарас з ними грався, а коли його по обiдi почав долати сон, дiти його залишали – «бо дядько вже хропе», – казали i розбiгалися.

Щоб пiд вечiр знову з’явитися. І тодi за ними приходила Оришка. А забираючи дiтей, обдаровувала Тараса такою щиросердечною посмiшкою, що в нього, казав, «наче крила за плечима виростали». І ще додавав: «Гарна-гарнюща, бiсова молодичка – менi б отаку!..»

У зорянi яснi ночi довго не заходив до хати, гуляв у дворi, кажучи, що «зiроньки не пускають до хати.