Олена – вершниця зі списом

Но если верховным желанием, главною целию для каждого полноправного князя-родича было достижение первой степени старшинства в целом роде и если с этою степенью старшинства необходимо связывалось владение лучшим городом на Руси, матерью городов русских – Киевом, то понятно великое значение этого города для князей».

У лiтописах писали:

«…да и кто не полюбит киевского княжения? Ведь здесь вся честь и слава, и величие, глава всем землям русским Киев; сюда от многих дальних царств стекаются всякие люди и купцы, и всякое добро от всех стран собирается в нем».

У тi часи Литва, яка захопила деякi украiнськi (крiм бiлоруських) землi – Волинь, Полiсся, Киiвщину, що згодом iх перехопить Польща, тодi вже Посполита, так от, Литва вже стрiмко котилася до свого краху. Влада великого князя була значно обмежена – до куцого стану, – на користь магнатськоi ради, яка фактично стала верховним органом влади в краiнi, а насправдi в Литвi запанувала анархiя, що вела до знищення такоi колись дуже сильноi держави, як Велике князiвство Литовське.

У той час, як «у Московii поступово складалося централiзоване царське самодержавство, – зазначае Вернадський, – у Великому князiвствi Литовському, навпаки, врештi-решт, установилося аристократичне князiвство…»

Інший росiйський iсторик М. Геллер зазначае: Москва i Литва давали протилежнi вiдповiдi на виклик тотожного геополiтичного середовища. Тодi як у Москвi йшов доцентровий процес, що вiв до змiцнення влади великого князя i його столицi, в Литвi тривав вiдцентровий процес, результатом якого було зменшення влади великого князя i розширення прав мiсцевих князiв i панiв».

Коли Королiвство Польське i Велике князiвство Литовське об’едналися в едину державу – Рiч Посполиту, багато украiнських земель опинилися пiд владою Польщi. А мiсцевi феодали «не змогли органiзувати протидiю включенню украiнських земель до складу Польщi, вони вiддали перевагу власним iнтересам перед нацiональними». (Г. Івакiн). І половина Украiни – правобережна ii частина – залишатиметься пiд владою Польщi до кiнця XVIII ст.

Вважаеться – i це справдi так, – що розквiт Киiвськоi Русi як держави припав на правлiння Ярослава Мудрого в XI ст. – за жодного князя пiсля нього, навiть за Володимира Мономаха та його сина Мстислава Великого Русь не досягала подiбноi величi. Але ще до нашестя Батия, на початку XIII ст., Киiвську Русь було спустошено своiми, i на довершення до всього, деморалiзовано.