Смерть Атея (збірник)

І вона покiрно вiддалась йому, не вiдчуваючи нi потягу, нi радощiв, вiддалась, як вiддаеться рабиня своему владицi. Що поробиш, мужа немае, а жити якось треба.

Вiльнi i раби

Минув мiсяць, вже й другий збiг, вже цiлих сiмдесят днiв сходило й заходило в Афiнах чуже, грецьке сонце, а Орiк все ще був афiнським рабом. Вiн так i думав у розпачi: минають днi, минають ночi, а я все ще раб… раб… раб… Мерзенний сома, нiкчемний андраподон, людинонога iстота багатого афiнського громадянина.

Рiч, котра, на вiдмiну вiд iнших речей господаря, може рухатись сама, виконувати потрiбну роботу i членороздiльно говорити. І хоч спати лягав на смердючiй шкурi (погано вичиненiй, i вiд того у нiй заводилась черва), з думкою про волю i прокидався вранцi, та воля вiд того не наблизилась до нього анi на гороб’ячий скiк. Разом з волею син скiфського царя втратив i свое iм’я, ставши вiднинi просто Скутом. А втiм, це ще не бiда, скiфом Орiк народився, скiфом i помре. Гiрше, що з людини зробився худобою. І особливо нестерпно тяжко було на душi вiд однiеi лише думки: вiн зганьбив славетне iм’я i честь свого батька. Був певний, що коли б про це дiзнався батько, то в гнiвi великому вiдрiкся б вiд власного сина, котрий навiть загинути в бою не змiг, а потрапив у полон, як якийсь там безрiдний пастух, котрому все одно, чиi конi пасти i кому служити. Та ходити в прислужниках багатого афiнського громадянина Орiк – дiватися нiкуди – був змушений. Утiшав себе, що це – до пори, до слушного часу. А втiм, спершу треба приспати пильнiсть поневолювачiв, вдавати, що новий раб Скут, збагнувши безвихiдь, – та й куди втечеш з Афiн? – змирився зi своiм становищем, скорився долi. Ось тiльки не мiг звикнути до коротенького грецького хiтона, соромився своiх голих рук i нiг, хоч всi так в Афiнах ходили, i господар його теж поблискував голими руками й ногами, а вiн не мiг – це ображало його скiфську гордiсть. А втiм, як би ти не зодягався, а одяг, бодай i найкращий, все одно не возвеличуе – рабство е рабство. Не мiг звикнути i до власноi, коротко поголеноi голови, до образливоi шапочки кене з собачоi шкури, до босих нiг – для скiфа це чи не найбiльша ганьба.