Ярославна

Князь Володимир перед тим, як хрестити киян, «разрушил храмы и идольские со лжеименными богами», «требища всюду раскрал и посек и идолов сокрушил».

На мiсцi язичницьких капищ повсюди виростали храми i церкви. (Всього дише через 30 рокiв пiсля Володимира у Киевi вже було бiльше чотирьохсот великих i малих церков – нова вiра входила назавжди).

З християнством на неписьменну Русь прийшла освiта, з’явилися книги, а в школах вже навчали дiтей грамоти.

Але навiть хрещену Русь не так просто було змусити забути язичницьке минуле. І хоч «скверные мольбища идольские» вже неможливо було вiдновити (що кануло в минуле, те там i залишилося назавжди), але то там, то там ще впродовж вiкiв, особливо в глухих куточках Русi, дажьбожi онуки, як називали язичникiв-русичiв, все ще поклонялися своiм прадiдiвським богам, лiсовi i камiнню, рiкам i болотам, джерелам i горам, сонцю i зорям… Волхви та iншi жерцi ховалися в лiсовiй глухоманi – iх було вже мало, але вони ще де-де були i з дрiмучих хащiв, де вони доглядали капища з дерев’яними богами, нi-нi та й пiдбурювали одноплемiнникiв не коритися новому боговi, не визнавати його, а боротися за вiдновлення староi вiри i старих богiв.

І все то було всуе. Русь уже вся була хрещена, i нова вiра ставала своею вiрою, а про старих богiв – Дажь-бога, Перуна, Велеса, Сварога, Хорса, Ярила, Стрибога, Мокош, Рода i Берегинь вже почали забувати…

Такою була вона – Ярославiя, тодi – давньоруська сторона, коли жила у нiй Єфросинiя Галицька-Осмомисл, звана в народi просто Ярославною…

Частина перша

«Медовий» поiзд Галич – Новгород-Сiверський

Кувала зозуля, кувала,

Що вона вербоньцi сказала?

Сказала вербицi розвиться -

Пора тому хлопцевi жениться.

А ще моя дiвчина молода.

Бо ще вона на гулянцi не була,

Бо ще вона вiночка не мала.

Нехай ця вербонька буяе,

Нехай моя дiвка гуляе!

Да русою косою мае.

А по Петру на весiлля скликае.

Як моя дiвчина пiдросте,

То ви iй радоньки не дасте,

Да за мене молоденького вiддасте.