Ярославна

Тi, хто створюють букви – святi люди. Їм треба як богам ставити кумири. Вони достойнi поклонiння. Як i кожна буковка, ними створена.

Це – iстина. Істиною е i в нашi днi.

Є в кого нам i повчитися. Вiрменська мова – давньописьменна мова. Вдячнi вiрмени (самоназва iхня – хай, загалом iх близько 5 мiльйонiв) поставили пам’ятник Месропу Маштоцу, який у роках 405–406 створив вiрменський алфавiт. Вiн сидить, а позад нього стела iз ним створеним алфавiтом – кожна буква вилита iз золота i прикрашена брильянтами…

Олександр Македонський завойовував свiт.

Сам загинув при тому завоюваннi, нiчим його батькiвщина з того завоювання не збагатилася, ба, навiть сама втратила незалежнiсть, ставши областю чужоi держави, а ось Месроп Маштоц, створюючи мову, навiчно завоював серця своiх единовiрцiв i назавжди увiйшов до когорти тих землян, якi допомогли нам стати людьми… Хоча всього лише створив буковки…

Вона таки тодi злякалась, що то не сон, а батько-князь легенько посмiхався.

– Дурне дiвчисько, маеш радуватись, що й до тебе свати прибули – не засидишся у дiвках.

А iй здавалось, що все те сниться. І вона нiяк не може проснутися. Дiди наяву i справдi були схожi на волхвiв – кудесникiв i чарiвникiв. Вибранцi богiв, посередники мiж небом i людьми, виконавцi волi Божоi… А ще волхви були охоронцями староi вiри i вiщунами. Вони жили усамiтнено, споживали дари i жертви, що приносили богам. Тiльки вони мали право вiдпускати довгу бороду, сидiти пiд час жертвоприношень i вiльно заходити до святилищ, порядкувати в капищах.

Як на Русi за князя Володимира Великого було прийнято нову вiру, волхвiв переслiдували княжi люди, заганяли iх в глухi лiси, у хащi дрiмучi – як таких, що молилися язичницьким богам, вiстоювали стару вiру та обряди i не визнавали новоi вiри, християнськоi. А з нею i нового заморського бога.

То звiдки вони в Галичi з’явилися? З лiсових хащiв вибралися? І чого прибули до Галича, аж пiд Карпати? Щоб ii посватати за свого князя? Але хiба iхнiй князь не мiг деiнде ближче знайти собi княгиню? Княгинь нинi, як i князiв, на Русi вистачае.

А вони зi своеi Тмутараканi прибули до неi, в Галич пiд Карпати. Ще й застерегли: твiй час настав. Готуйся!

Який час? До чого вона мае готуватися, як ii застерiгае той старший сват з тризубцем на посоху?

– Молися, – сказали iй. – Духам предкiв, сонцю, вiтру i Словутицю, котрий ще Днiпро… Сватаемо тебе, князiвно галицька, за нашого князя Ігоря. Вiдтепер твоя доля буде пов’язана з ним.