Ярославна

Найменша Вишеслава була жоною Одона, сина великого князя польського Мешка ІІІ Старого, а середня, Єфросинiя, або Фросенька, улюблениця батька, юне-юне дiвча, ставши жоною Ігоря Святославича Новгород-Сiверського, на вiки прославилась як Ярославна зi «Слова о полку Ігоревiм».

А замiж вона йшла як Єфросинiя.

Єфросинiя Ярославна Осмомисл, як звали-прозивали ii батька, княгиня Галицька. Вона була, як i мати ii – проста й вiдкрита. Навiть ще простiша i ще вiдкритiша за княгиню Ольгу. Тож мати iнодi казала: ти, мовляв, не нашого, не княжого роду.

Ти наче з простого роду, з отих, що люблять спiвати, веселитися i нiколи не сумують – що б там не було. Бо ж – простолюд.

Єфросинiя й справдi завше собi щось наспiвувала. Такою, мабуть, вдалася. Жила, як наче б iз пiснею на устах i народилася. Не в князiв, а в простiй родинi, бо нiчого в неi гордовитого i на позiр не було. Щира й вiдкрита, без потайноi думки – вона всiм подобалась. Особливо своiм голоском i своiми пiснями. З раннiх дiвочих лiт, звiдтодi, як ще пiддiвком безтурботним була, вже знала багацько пiсень – вiд няньок своiх, простолюдинок навчилася.

А голосок у неi – то, казали, вiд небес.

А часом, як хотiлося спiвати (а спiвати iй завжди хотiлося, хоч у радощах, хоч у печалях-зажурi, тодi ще бiльше тягло до спiвiв), а потрiбноi пiснi пiд випадок не траплялося, сама щось там придумувала. Казали, гарно в неi виходило – просто лiпота! Пiсняркою, сказано ж, вона була вiд небес. Інодi наспiвувала про те, що бачила, що ii схвилювало чи привабило… Ласкаво сяяло сонечко – спiвала про сонечко, повiвав вiтерець – про вiтерець, гримiв молодий грiм-громенко в Карпатах – спiвала про нього, молодого грома-громенка, наставала весна – спiвала про весну, надходило красне лiтечко – про красне лiтечко… Жита половiли – про жита спiвала, пташки щебетали – i про iхнiй щебет спiвала, наче сама пташкою-серпокрилкою була… І ловко в неi виходило, бо сама була, наче пiсня вкраiнська.

Почувши ii голосок, люди казали:

– Княгиня наша вже соловейком спiвае…

А ще вона знала багато прикмет, що межи людьми ходять, замовлянь.

Наче вiд руських ведунiв чи волхвiв

iх набралася. Казала, що замовляннями вона й хвороби лiкувала, настрiй людям гарний дарувала. Лихо вiд хрещених та молитовних вiдводила. Буцiмто ii замовляння, так вiрили, мають чаклунську силу. Вiд замовлянь ii, ще казали, i рани швидше гояться, i серце добрiшим стае. А ще кров умiла замовляти, аби та зупинилася i з рани бiльше не текла.