Ярославна

Замовить добре слово – i людинi вже добре. 1 Єфросиньцi вiд того теж добре.

Над усе любила сонечко. Навiть холодне, зимове («Бiдненьке, – казала, – ти таке змерзле, ходи до мене, я тебе погрiю…»). Особливо любила весняне сонечко. А лiтне – так над усе. Великою сонцелюбкою була. Часто зверталася до сонечка iз замовлянням:

– Добрий день тобi, сонечко яснее! Бо святе ти, ясне i прекрасне, чисте, величне й поважне, ти освiщаеш гори i долини, i високii могили – освiти мене, рабу Божу Єфросинiю, перед усiм миром – добротою, красотою, любощами й милощами: щоб не було нi любiшоi, нi милiшоi од раби Божоi нарожденноi, молитвяноi Єфросинii.

Як ти ясне, величне, прекрасне, щоб i я така ясна була, велична й прекрасна перед усiм миром християнським. На вiки вiкiв – амiнь!

Про мiсяченько часто любила спiвати: «Ой не свiти, мiсяченьку, Не свiти нiкому, Тiльки свiти миленькому, як iде додому!»

Батько якось почув цю ii пiсню, розсердився:

– Про якого ти… миленького виспiвуеш?!. Гляди, як назнала – покараю, хоч ти й дочка менi.

Миленького я сам тобi знайду i сам виберу.

А Єфросинiя, трохи посумувавши од батьковоi погрози знайти iй милого, по хвилi вже й спiвала собi:

Свiти йому ранесенько

Та й розганяй хмари,

А як же вiн iншу мае.

То зайди за хмари!..

Батько таки виконае свою погрозу – знайде iй миленького…

Чим Ігоря Сiверського привабила донька Ярослава Осмомисла з далекого Галицького князiвства, що вiн чи не через всю Русь послав до неi сватiв?

Вочевидь, коли б це дiялось в часи Івана Франка, Ігор Святославич вiдповiв би словами його пiснi… Власне, проспiвав би Каменяреву «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня».

Зокрема рядки: «Чом твоi очi сяють тим чаром, Що то запалюе серце пожаром…» Запитуючи, сам би дивувався, бо вiдповiдi на це запитання нi тодi, нi тепер – немае.

І думаючи про Єфросинiю з Галича, або й розказуючи про неi, Ігор Святославич неодмiнно б пiдкрiплював свою розповiдь Франковою пiснею, що створена наче про неi, про Єфросинiю Галицьку:

Ой тii очi, темнiшi ночi,

Хто в них задивиться, й сонця не схоче!

І чом твiй усмiх – для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти дiвчино, ясная зоре,

Ти моi радощi, ти ж мое горе!

Але в тi часи пiснi Каменяра «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня» не було, хоч дiвчина така – з горiха зерня, що декому здавалася колючiшою терня, про яку казали, що вона чиесь горе i чиясь ясная зоря – була.

(Такi дiвчата у всi епохи були, е i у всi майбутнi вiки будуть).