Ярославна

Що дочка не за нею, а за «тим… який знае осьм смислiв»!

Неньку свою Єфросинiя зрозумiе пiзнiше. Як отець загуляе напропале зi своею любаскою. І заради любаски зруйнуе свою сiм’ю. Хоча… Може, вiн так полюбив Настаску – як звали коханку, – хто скаже? Береться ж звiдкiлясь у свiтi любов, от i до батька вона прийшла така… Така, що й свiт бiлий йому без Настаски немилим став. А може, в цьому й полягае щастя, га?

Князь Ярослав взагалi був передбачливим, умiло вертiвся в княжих чварах i нiколи й нiчим себе не заплямував – якщо не рахувати його любовних походеньок, до яких вiн був зело охочим.

До жiнок, до вин…

Тут вiн вже дав собi волю-воленьку – як молодий лошак, який нарештi вирвався iз загону на буйнi луки. На всi умовностi махнув рукою – стрибати в гречку – так стрибати. Щоб аж гуло й лящало! Кохатися – так кохатися, бо раз на свiтi живеш. На тiм потойбiччi вин не буде, i жiнок, щедрих на кохання, теж.

І це вiн, князь, який «високо сидiв на злотокованiм столi». Бiднiй княгинi Ользi й поскаржитись не було кому. Правда, галицькi бояри iй мовби спiвчували, i це едине, що тодi стримувало Ярослава Володимировича хутчiй запроторити свою законну в монастир, а до княжого терему привести любаску. Але ж i дорого iм обом – немолодому вже князевi й молодiй його коханцi – доведеться розплачуватися за своi, може, й щирi почуття, що вихлюпували з iхнiх душ через край, дуже дорого. Але це буде потiм, а поки що князь Ярослав i його любаска Анастасiя раювали чи не на сьомому небi.

«Вiн був народжений для того, щоб панувати над багатьма тисячами людей. Син могутнього творця Галицького князiвства Володимирка Володаревича й дочки угорського короля Коломана (ii iм’я так i залишилося невiдомим iсторикам) Ярослав був зовсiм iншим, нiж його пихатий, жорстокий i пiдступний батько. Недарма й лiтописцi, й незнаний спiвець «Слова о полку Ігоревiм» удостоiли його однозначно високоi оцiнки: мудрий, добрий, освiчений, чесний, поважав церкву й умiв примусити сусiдiв i суперникiв на Русi поважати себе й свою землю», – М.

Ф. Котляр.

«Феномен Ярослава Галицького досi лишаеться нерозгаданим, – пише П.П. Толочко. – Як нiхто iз давньоруських князiв другоi половини ХІІ ст., вiн удостоiвся однозначно високоi оцiнки сучасникiв.