Ярославна

Вiн мав потужну фортечну оборону на пiдвищеннi мiж рiками Луквою i Мозолевим Потоком. З пiвдня столицю оточували двi системи подвiйних i потрiйних земляних валiв та ровiв. Мiсто розросталося уздовж лiвого берега Лукви аж до самого Днiстра – там була торгiвельна гавань. А на посадi i в «пiдгороддi» розташовувались ремiсницькi майстернi.

А ще на благополуччi Галицького князiвства позитивно позначилась вiдсутнiсть амбiтностi в Ярослава – щодо свого мiсця в давньоруському князiвському табелi про ранги. Вiн був байдужим до великокнязiвського столу в Киевi, а тому галичани не несли тяжкоi повинностi по спорядженню вiйськ для походiв на iншi руськi землi, а це оберiгало Галичину вiд спустошливих набiгiв iнших руських князiв.

Це чи не единий князь Давньоi Русi, який, маючи «залiзнi полки», не водив iх на сусiднi руськi князiвства i нiколи не брав участi в князiвських мiжусобицях-чварах. Ось чому його так високо шанували лiтописцi й позитивно вiдгукуються про нього й нинiшнi iсторики.

Вiддаючи Єфросинiю за новгород-сiверського князя Ігоря Святославича, Ярослав Осмомисл мав на метi ближче зiйтися з князiвським родом Ольговичiв, представники якого претендували на киiвський стiл i займали його.

Ольговичi – давньоруська князiвська династiя нащадкiв чернiгiвського i новгород-сiверського князя Олега Святославича (п. 1115 р.). Вони постiйно вели боротьбу за великокнязiвську владу проти Мономаховичiв, часто використовуючи для цього половцiв. Великими князями були Всеволод ІІ Ольгович, його син Святослав Всеволодович i онук Всеволод Святославич Чермний.

Найвiдомiшим з Ольговичiв, але це вже пiзнiше, стане онук Олега Святославича князь Ігор Святославич.

За нього й вирiшив – як уже мовилося, з полiтичних мотивiв, – вiддати Єфросинiю. Попри все, потай вiн теж претендував на великокнязiвський стiл i гадав, що таке родичання йому посприяе в цьому. Принаймнi надiйнiше утвердитись серед великих князiв.

Все вiдбулося аж занадто просто. Тому й обидно було до слiз. Отець навiть не запитав ii згоди (матiр вiн взагалi усунув вiд такоi подii, як замiжжя дочки, наче вона була нi при чiм!).

Лише сказав, нiби мiж iншим:

– Ще одне – забув, – щось вiн перед цим дочцi говорив. – Пора тобi вже гнiздечко свое облаштовувати, пташечко. Допоки ж тобi в отця соловейком безжурним виспiвувати. – Єфросинiя не встигла й отямитись вiд почутого, як вiн i закiнчив, як присуд винiс: – Пiдеш за Ігоря Святославича!

І рушив з покоiв, вважаючи, що й так уже забагато мовив.