Ярославна

А тим часом нянька, стара, довгоноса сiверянка, схожа на вiдьму з передань, розказувала княжичу, котрий скрутився бiля неi клубочком, про крилатих i багатоголових огнедишних змiiв – Горинича, Тугарина, Змiулана, якi налiтали на Русь iз свого страшного Степу – цур йому!

І хлопчик ледве дихав, сторожко прислухаючись то до розповiдей няньки, то до слюдяного вiконця терема, за яким чи заметiлi вили, чи вовки-сiроманцi, чи бiси лiтали та вiдьми на помелi. А мо’, й крилатi змii пiдкрадалися, ось-ось готовi вергати всеспопеляючий вогонь iз своiх пащек – багатоголовi ж!

У його тодi небагатому лексиконi слово «половець» було найстрашнiшим.

Рiвнозначним змiям гориничам i тугаринам.

За роки свого дитинства, що минало на Сiверщинi, де були правiчнi лiси з непроходимими хащами, повними усiляких страхiть, маленький Ігор не раз, здригаючись, чув розпачливi крики городян:

– Половцi!!!

– Людолови прийшли!!!

І це було рiвнозначно криковi, що прилетiли змii гориничi.

Отець-князь спiшно збирав рать i вирушав у похiд – виганяти з Сiверщини й Чернiгiвщини (разом iз тамтешнiм князем) людоловiв iз Степу.

Коли вони брали верх i поверталися з добром («Багатi вежi взяли!..») i полоном, а коли й половцi, як орда виявлялась великою, i тодi русичi потрапляли в полон, i iх доводилося викупляти з неволi – якщо вдавалося.

Інодi половецькi орди, як об’еднувалося по кiлька iхнiх ханiв – гориничi, тугарини сущi! – брали в облогу Новгород-Сiверський, i тодi стрiли iхнi, бувало, й на мiських вулицях падали… Мiсто рятував глибокий рiв та високий i потужний вал з дерев’яними стiнами нагорi, куди висипали чи не всi городяни, займаючи у загородах мiсця разом з воiнами батьковоi дружини – вiдбивалися хто чим мiг i як мiг.

Слава Богу, кочовики так жодного разу й не зумiли увiрватися до мiста – горiшок виявився не по iхнiх зубах! Та вони, степовики на конях, зброя яких лук, меч, шабля, спис, – i не вмiли брати мiста. Та ще такi укрiпленi, як Новгород-Сiверський. Полякавши городян, погаласувавши кiлька день побiля валiв, спаливши посади, знiмалися й хмарами сунули на беззахиснi села…

І села гинули, як iз снiговоi хвищi, виринали жахнi потвори в кожухах i баранячих кудлатих шапках, бiлi вiд iнею на своiх низькорослих, але таких витривалих i прудких конячках, теж обледенiлих, облiплених снiгом…

Нападали i весною, i влiтку, i восени (взимку iм, хоч i снiги лежали великi, все ж було зручнiше – рiки замерзали, i не треба було шукати переправ).