Ярославна

Ото вискакуе з води проклятий iрод («Проклятий, проклятий», – шепоче маленький слухач), i що розженеться проти Кожум’яки, то вiн його довбнею тiльки луп! Що розженеться, то вiн його знай, довбнею тiльки луп!.. Луп та й луп! Аж луна йде. Бились, бились – аж курить, аж iскри скачуть. Розiгрiв Кирило змiя ще лучче, як коваль лемiш у горнi: аж пирхае змiюка, аж захлинаеться, проклятий, а пiд ним земля тiльки стогне…

А тут у дзвони дзвонять, молебнi правлять, а по горах народ стоiть.

– А по горах народ стоiть… – шепоче Ігор i такий блiдий, що аж бiлий.

 – А чого вiн стоiть?…

– Жде, що далi буде.

– Лучче б вiн Кожум’яцi допомагав змiя бити, – резонно зауважуе малий слухач.

– Може б, i лучче, так народ безсилий. Із змiем тiльки один Кожум’яка мiг упоратись… Так ось, народ жде, жде, жде… Коли це змiюка бубух! Ах земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так i сплеснув руками: «Слава тобi, Господи!..»

– Слава тобi, Господи! – вигукуе Ігор i нарештi переводить стримуваний подих. – Убив змiя Кожум’яка, убив!!.

– Ага, убив проклятого iдола. А вбивши, визволив князiвну i вiддав князевi. І увесь руський народ вiд лиха-бiди звiльнив, порятував. От звiдтодi урочище, де жив Кирило, i стало зватися Кожум’яками.

– Я теж… теж, як виросту, стану, як Кожум’яка, – сюди-туди бiгае збуджений княжич. – Уб’ю змiя, князiвну визволю, руський народ порятую. Тому я буду, буду кожум’якою!

Бабця добродушно посмiхаеться.

– Спи вже… Кожум’яко. Вiн тому так i зветься, що кожi м’яв. А ти ж не до чорного люду належиш, ти – княжич.

І батько твiй князем був, i дiд… Як виростеш – князем будеш. А князевi не гоже кожi м’яти i кожум’якою прозиватися… Спи, княжичу, вже скоро й пiвнiч… Мене ще насварять, що ти до пiвночi не спиш.

– Як виросту, я стану великим киiвським князем!

– Дай Боже нашому телятi вовка пiймати.

– Буду, буду! І змiiв гориничiв тодi, як Кирило Кожум’яка, битиму. Ще й богатирем, як Ілько Муромець чи Добриня, стану. І всiх, всiх змiiв повбиваю – як стану великим киiвським князем – отак!.

.

Лихими знаменнями привиджувалися Русi крилатi змii. Ось один iз записiв Лiтопису руського:

«У рiк 6652 (1144). Було знамення за Днiпром у Киiвськiй волостi: летiв по небу до землi немов круг вогняний, i сталося по слiду його знамення у виглядi змiя великого, i стояло воно в небi в денну годину i розiйшлося».

І далi Лiтопис додае:

«У той же рiк випав снiг великий у Киiвськiй сторонi, коневi по черево, на Великдень».