Ярославна

Всi були певнi, що снiги тi глибокi, а з ними i хурде-лицi-вiхоли, коли й свiту бiлого не було видно, морози трiскучi, коли й птахи на льоту замерзали, звичайно ж, на Русь принiс крилатий змiй.

То був метеорит, такий великий, що коли вiн падав, видно було його диск. Але загаченiй снiгами Русi, що вiдрiзана була вiд iнших краiн i народiв лiсами дрiмучими, в небi ввижалися змii крилатi.

У Киiвськiй Русi, вiд ii утворення й до загибелi, великих князiв, старших у державi русичiв (жаль, що вони так i не стали монархами i единовладними, з сильною централiзованою владою, царями-iмператорами, що пiзнiше врятуе Московську Русь вiд розпаду i перетворить ii на Росiйську iмперiю), за роки 912 – 1246 було чимало.

Числом 88. За 334 роки набралося вiсiмдесят вiсiм великих князiв, якi за рiдкiсними винятками, так великими й не стали. І не змогли вгамувати розбрати самолюбивих, владолюбивих i недалеких удiльних князькiв – так званих молодших, – якi постiйно уявляли себе единими владиками Русi й успiшно ii розвалювали. Багато з них були на киiвському столi двiчi, тричi, чотири рази. І навiть шiсть разiв, як, наприклад, Святослав Всеволодович. І навiть аж дев’ять разiв, як Рюрик Ростиславич, але й цей рекордсмен не зумiв уберегти свою державу вiд мiжусобиць, що й стали причиною ii занепаду.

Але було iх – починаючи вiд Олега Вiщого – 912 р. i закiнчуючи Ярославом Всеволодовичем, який у 1246 роцi посадив у Киевi боярина Дмитра Єйковича, i Киiвська Русь як едина держава припинила свое iснування пiд ударами монголiв, – повторюемо, вiсiмдесят вiсiм.

Ігор, син Святослава, спершу княжич без удiлу, потiм князь новгород-сiверський, ще нiкому не вiдомий, але до бiса гоноровий, чий удiл межував з немирною Половеччиною i потерпав од неi чи не найбiльше, вже тодi збирався, за прикладом Володимира Мономаха, «сокрушить глави змиевые» i, звичайно ж, на бiлому конi в’iхати до стольного граду Киева i стати вiсiмдесят дев’ятим великим князем киiвським…

І навести нарештi лад на Русi. В юностi, бачачи, як слабне i кришиться держава на ворогуючi мiж собою шматки, уламки чогось ще вчора цiлого, вiн про це щиро мрiяв.

І вiрив: боги покликали його, молодого князя з вiдомого княжого сiмейства, саме для цього – врятувати Батькiвщину.

Вiрив i…

І часом чинив, коли разом з Ольговичами встрявав у боротьбу за верховну владу, всупереч своiй палкiй юнацькiй мрii врятувати державу вiд розпаду. А натомiсть, як i всi Ольговичi, робив все, аби вона розвалилася.