Ваші пальці пахнуть ладаном

І як перетворюеться артист, якого iстинного трагiзму досягае вiн у пiснях «Божевiльний шарманщик», «Бал Господень» чи «Ігуменша»…

Витонченiсть iнтерпретацii i артистичнiсть виконавця ставали особливо помiтнi, коли Вертинський створював своi пiснi на слова великих росiйських письменникiв i поетiв – Максима Горького («Фея»), Олександра Блока («Буйний вiтер грае тернами») Анни Ахматовоi («Сiроокий король», «Темнiе дорога приморського саду»), Миколи Агнiвцева («Балада про короля»), Георгiя Іванова («Над рожевим морем», «Не було зради»), Теффi («Пiсенька про трьох пажiв», «Чорний карлик»), Інокентiя Анненського («Моя зоря»), Ігоря Северянина («Бразильський крейсер»).

У нього е романси на вiршi Сергiя Єсенiна, Всеволода Рождественського, Вiри Інбер, Йосифа Уткiна… Не зраджуючи власну манеру, Вертинський умiв зберегти i вiрнiсть вибраному поетовi, зблизитись з ним, по-своему його прочитати i проспiвати…»

Юрiй Олеша:

«Я довго рiвняв свое життя по життю Вертинського. Вiн здавався менi зразком особистостi, що дiе в мистецтвi, – поет, який дивовижно спiвае своi вiршi, весь у словах i образах гiркоi любовi, нi на кого не схожий, небувалий, який викликае заздрiсть… Вiн був для мене явищем мистецтва, характер якого я не можу визначити, але яке для мене милiше за iншi, – мистецтва дивного, фантастичного».

Василiй Качалов:

«У чому основи успiху Вертинського? Перш за все – у виразностi його спiву, в блискучому володiннi мистецтвом iнтонацii, в образностi жесту, в умiннi якимись своерiдними засобами, головно рухом пальцiв, створювати образи, перевтiлюватися.

Такого умiння володiти руками, таких «спiваючих рук» я не знаю в жодного з артистiв».

«Дзеркалом своеi епохи» називав Вертинського Улас Дорошевич.

Його високо цiнували Шаляпiн, Качалов, Купрiн, а також Єсенiн, Маяковський, вiршi яких вiн блискуче перетворював на пiснi – як i поезii Ахматовоi, Цветаевоi, Гумiльова, Северянина, Блока, Сологуба, Волошина та iнших великих поетiв.

Шаляпiн плакав, слухаючи спiв Вертинського.

Шостакович якось вигукнув:

– Та вiн музикальнiший вiд усiх нас!..

Недарма ж вiн займае чiльне мiсце в когортi ста великих кумирiв XX столiття.

Але найбiльше текстiв до своiх своерiдних пiсень вiн писав сам.

Тож його, зрештою, i назвуть шансонье. Великим росiйським шансонье. І це неросiйське слово назавжди органiчно до нього пiдiйде, бо вiн i справдi шансонье.

Великий шансонье, хоч творчiсть його загалом ширша вiд цього термiна.