Ваші пальці пахнуть ладаном

Власне Лев Толстой писав свое «Воскресение» – правда, не сидячи в камерi, а приходячи туди лише в пошуках своеi музи, яка невiдомо чому там опинилася. Не знайшла собi кращого мiсця! А ось Солженiцин i Корольов трудилися прямо в камерах.

Хоча цi «славетнi» пiдслiднi утримувалися не у звичайних камерах (iх там нараховуеться 130), кожна з яких розрахована для 33-х зекiв, але останнi змушенi були спати у двi змiни, скiльки iх туди набивали! А ось деякi, теж «славетнi» пiдслiднi за вказiвкою згори, сидiли у невеликих три-п’ятимiсних номерах.

Чи то пак, камерах, яких у СІЗО нараховуеться числом 300. Та й спiвкамерникiв iм пiдбирали не з числа кримiналiтету.

Останнi такi «славнозвiснi» – банкiр Ангелевич, екс-мiнiстр юстицii Ковальов i медiа-магнат Гусинський. Вони сидiли в камерах покращеного типу вже за демократii. І дуже обурювалися, що в Бутирцi чомусь не було камери-люкс.

Нинi Бутирка передана у вiдання Московського ГУІП i значиться у списку пам’ятникiв iсторii i архiтектури, що iх охороняе держава.

Володимир Маяковський, тодi ще не поет (все ще попереду), а лише юний революцiонер (чи як нинi спiвае один вiдомий ректор, «юний орел») сидiв – як йому пощастило!!! – в одиночнiй камерi. (В умовах Бутирки це чи не камера-люкс.) Пробув вiн там 11 мiсяцiв i, врештi-решт, був благополучно випущений на волю в сiчнi 1910 року – як неповнолiтнiй. Справдi, юний орел…

Поет так пiзнiше згадуватиме про свою третю «ходку» в тюрму:

«Важнейшее для меня время. После трех лет теории и практики – бросился на беллетристику.

Перечел все новейшее. Символисты – Белый, Бальмонт. Разобрала формальная новизна. Но было чуждо. Темы, образы не моей жизни. Попробовал сам писать так же хорошо, но про другое. Оказалось так же про другое – нельзя. Вышло ходульно и ревплаксиво…

Написал таким целую тетрадку. Спасибо надзирателям – при выходе отобрали. А то б еще напечатал! Отчитав современность, обрушился на классиков. Байрон, Шекспир, Толстой. Последняя книга – «Анна Каренина». Не дочитал.

Ночью вызвали “с вещами по городу”».

З того тюремного зошита вiршiв Маяковський i рахував початок своеi творчостi. Звiльнившись з ув’язнення, товариш Костянтин вирiшить з полiтикою «зав’язати», а присвятити себе виключно мистецтву – соцiальному, i поступить у студiю художника П. Келiна, щоб пiдготуватися до iспитiв в Училище живопису, скульптури i зодчества, де й почне вчитися у 1911 роцi. Там вiн познайомиться з Давидом Бурлюком, органiзатором групи футуристiв.