Ваші пальці пахнуть ладаном

Пiранделло «Покойный Матиас Паскаль» (1925), Мозжухiн буквально ошелешив французьку публiку своею роллю. Автор роману згадуватиме: «Я впервые доверился искусству немоты, потому что ему служили два великих артиста: Иван Мозжухин и Марсель Д’Эробье».

Сам Д’Ертье на старостi згадуватиме:

«Мозжухин здесь оказался несравненным, он с блеском переходил от самой настоящей комедии к высокой патетике драмы. Нужно было обладать подлинным талантом, чтобы с такой легкостью переходить от одного жанра к другому, от смеха к слезам.

Когда публика увидела его на экране, она не могла не почувствовать его сходства с двумя актерами – Чарли Чаплином и Джоном Берримором, но речь все время шла только об одном Иване, гении с двумя лицами».

У 1926 роцi Мозжухiн знiметься в картинi «Михайло Строгов» за романом Жюля Верна. І цей пригодницький фiльм матиме i неймовiрний успiх у глядача, i комерцiйний…

Плани на подальше у нього будуть великими, але iм повнiстю не судитиметься збутися. Пiсля тяжкоi хвороби року 1939-го вiн скiнчить своi земнi днi у клiнiцi в Нейi – швидкоплиннi сухоти – i буде похований на росiйському кладовищi Сент-Женев’ев-де-Буа…

У роки, коли з ним познайомиться Вертинський i здружиться, Мозжухiн перебуватиме у статусi «восходящей русской звезды».

Але це на його характерi, звичках, поведiнцi i способовi життя аж нiяк не вiдiб’еться – вiн залишатиметься все тим же, ким i був – «простым русским парнем». Як згадуватиме згодом Олександр Вертинський, «целые банды приятелей и посторонних людей жили и кутили за его счет. В частых кутежах он платил за всех. Деньги уходили, но приходили новые. Жил он большей частью в отелях… и был настоящей и неисправимой богемой…» (До всього ж вiн ще й постiйно утримував старшого брата Олександра, талановитого камерного спiвака, у якого не склалася кар’ера.)

Вертинський завжди буде вдячний долi, що вона його колись звела у Москвi з такою неординарною i талановитою особистiстю, як актор Іван Мозжухiн. У цiеi незвичайноi i на диво щедроi, компанiйськоi людини вiн на перших порах багато що перейняв.

Іван охоче навчав своему незбагненному ремеслу, казав, бувало:

– Сашко, котрий Вертинський! Слухай, дивися, всотуй у себе моi премудростi, мотай, як кажуть, на вус. Старанно вчися у мене та в iнших метрiв театру й кiно. Вчися, вчися i вчися. А тодi, як навчишся, все, що од нас набудеш, викинь до дiдька. Викинь i далi йди своею дорогою. Чуеш, своею! Без свого ти нiхто.