Ваші пальці пахнуть ладаном

Правда, кiнозiрка лише два роки, а я – шiстнадцять, але ж кiлькiстю рокiв такi речi не вимiрюються, i любов до рiдного краю вiд того, багато ти чи мало у ньому прожив, – не стае бiльшою чи меншою. Вона просто е. Любов.

А втiм, не буду – про себе. Та ще в романi про Вiру Холодну. Бо ще молодий та раннiй критик звинуватить мене в нескромностi… Хоча чому б зайвий раз i не згадати себе, улюбленого? Та ще вкупi з великим.

А як серйозно, то мова у нас зараз мае пiти про Полтаву, про ту Полтаву – едину у свiтi бiлому! – у якiй народилася, зростала маленькою наша Вiра…

Отож – про неi, про Полтаву, про мою землячку…

У серпнi 1915 року, отримавши через Олександра Вертинського листа, що чоловiк ii, прапорщик 5-i Захiдноi армii, важко поранений пiд Варшавою i перебувае в госпiталi чи не в критичному станi, Вiра Василiвна вiдразу ж почала збиратися в дорогу – на фронт.

До коханого чоловiка.

Близькi застерiгали: подорож неблизька i небезпечна. До всього ситуацiя на фронтi швидко змiнюеться, росiйськi вiйська терплять поразку за поразкою i вiдступають, вiдступають…

Поповзли чутки навiть про здачу Киева i вiдведення вiйськ за Днiпро, тож легко буде в дорозi опинитися на зайнятiй ворогом територii й потрапити в полон.

Та й госпiталi змiнюють своi мiсця розташування – сьогоднi тут, а завтра, як фронт рушить – бозна-де. Але Вiра стояла на своему.

– Я дружина офiцера. До всього ж ще, сподiваюсь, i патрiотка. Володi тяжко, i я мушу бути бiля нього. Сестра Володi, моя зовиця, працюе сестрою милосердя на фронтi, а я хiба гiрша?

Взяла вiдпустку в Ханжонкова на цiлий мiсяць (Ханжонков довго не хотiв давати ii – зйомки, – але Холодна наполягла) i спiшно виiхала на фронт.

У газетах писатимуть, що ii «владно покликав обов’язок патрiотки, дружини руського офiцера-героя».

– При чому тут… красивi слова? Я iду до свого чоловiка, – обурювалася Вiра Василiвна, бо не терпiла пишномовностi.

Було, як за Блоком, чомусь подумалось iй, коли поiзд залишив Москву:

Вагоны шли привычной линией,

Подрагивали и скрипели:

Молчали желтые и синие;

В зеленых плакали и пели…

Вагони пасажирських поiздiв в iмперii були рiзних кольорiв (аби пасажири, як тi цвiркуни, знали своi припiчки) – жовтi та синi – для власть iмущих та для превосходительств i заможних, а зеленi – для решти пiдданих iмперii.

Просто i зрозумiло: пасажири жовтих та синiх вагонiв нiколи не iздили – не по чину, – в зелених, а пасажири зелених – у жовтих та синiх.