Ваші пальці пахнуть ладаном

Так зберiгалася в iмперii «рiвнiсть».

Все за тим же прислiв’ям: знай, цвiркуне, свiй припiчок!

Вiра Холодна iхала вiдповiдно до свого статусу – в синьому: фiранки на вiкнах, м’якi килимовi дорiжки, все блищить i сяе, вишколенi провiдники типу «Чего изволите?…», тиша, хоча й мертва, але якась державно-урочиста, майже Божа…

Пасажирiв – хоч вагон i заповнений, – не видно й не чутно. Лише якiсь високоповажнi тiнi, м’якi, скрадливi кроки, тихий напiвшепiт, неспiшнi, сановитi поклони, i всi зникають за дверима купе.

Кричи – нi до кого не докричишся, благай – нiхто й не вигляне…

Попутники всi всуцiль можнi-вельможнi, респектабельнi, з дорогими валiзами з крокодилячоi шкiри, що iх несли слуги, моноклi, золотi ланцюжки вiд годинникiв на солiдних черевах…

Метушилися й галасували, товклися й мордувалися – за поетом «плакали й спiвали» – лише в зелених…

А в жовтих та синiх – тиша така, що здавалось, i самого руху поiзда не чутно, навiть стукоту колiс об рейки…

Вiру Василiвну провела у вагон вiрна Глаша – дебела, вища на голову за всiх на перонi, вона владно й велично йшла попереду своеi господинi, несучи валiзу та прокладаючи iй дорогу: йшла поважно-владно, боком розпихаючи метушню на перонi i голосом околоточного наглядача покрикувала:

– Ану, граждане, з дороги! Кому кажу – осадi! Ану, проходь, бо я тебе зараз… Матiнка рiдна не впiзнае! Не бачиш, кого веду? На вiйну iдемо, щоб ii трясця взяла!.

.

І всi перед нею сахалися, утворюючи прохiд.

Коли у вагонi влаштувала свою господиню, ще запропонувала:

– Пiду зараз та скажу, щоб усi це купе обминали.

Їде, мовляв, дуже важна особа. Та ще й заразна на якусь фекцiю (iнфекцiю) – щоб навшпиньках мимо купе проходили.

– Ти що, Гла-ашко? Яка… поважна особа? Та ще й заразна?

– Так надiйнiше, панi. Нiхто не буде тебе турбувати. А що заразна, то це той… для надiйностi. Не буду ж я всiм казати: граждане, у цiм вагонi, значить, iде сама Вiра Холодна.

– Тссс, – озирнулася Вiра Василiвна.

 – Не згадуй мого iменi. Ще набiжать сюди усiлякi любителi.

– Набiжать, Вipo Василiвно, iй-бо – набiжать. Аби подивитися на Вiру Холодну – як на диво яке. А коли б сказала, що заразна iде – мимо дверей цих як на крильцях пролiтатимуть…

Глашка, звичайно ж, мала рацiю. Стовпотворiння буде, як дiзнаються, що в цьому купе цього вагона iде Вiра Холодна.

А тому Холодна iхала майже iнкогнiто.

Остерiгалась, бо навчена вже була остерiгатися.