Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

чигиринський пiдстароста органiзував збройний напад на Суботiв, пiд час якого, за словами Хмельницького, «голодний люд снопами рознiс зiбране протягом кiлькох рокiв збiжжя, якого було на гумнi 400 кiп. Висiяне на поля зерно все пропало, бо посiви витопчено худобою, кiньми, вiвцями».

Забравши Олену Прекрасну, спустошивши маеток, Чаплинський за все це Богдановi велiв як у насмiшку виплатити 150 флоринiв, тодi як захоплена земля коштувала 1000 флоринiв. Це вже було занадто. Ось тодi Богдан у гнiвi сказав:

– Якщо маю шаблю в руцi, то не все забрав у мене Чаплинський, жие Бог i козацька ще не вмерла мати!

І все ж нагла кончина дружини, з якою вiн за двадцять лiт прижив шiстьох чи сiмох дiтей, так не вразила й не обурила Богдана, як те, що Чаплинський викрав у нього любку-голубку, його незрiвнянну Олену Прекрасну i навiть…

Навiть обвiнчався з нею в католицькому соборi.

І Богдану нiчого не залишалося, як з горя – чи з безвиходi – краяти душу i серце вiдомою пiснею про те, що

Копав, копав криниченьку

Недiленьку-двi…

Любив козак дiвчиноньку

Людям – не собi!

З такою думкою було просто нестерпно далi жити i Богдан пiдтримував себе оковитою (то був час, коли вiн багато пив) та все тiею ж пiснею.

Ой жаль-жаль

Менi буде —

Вiзьмуть ii люди,

Моя не буде!

Ой жаль-жаль.

Нi оковита не допомагала, нi пiсня.

Та й жаль був кепським порадником. Скiльки не жалкуй, а втраченого, якщо не вжити дiевих заходiв – не взявши до рук, звiсно, шаблi, – не повернеш.

А вже з тоi криниченьки

Орли воду п’ють…

А вже мою дiвчиноньку

До шлюбу ведуть.

І так було не лише у пiснi, так було в життi, i це краяло серце вже й геть тяжко.

Один веде за рученьку,

Другий – за рукав.

Третiй стоiть гiрко плаче —

Любив та й не взяв!

– Любив та й не взяв!..

Не взяв, не взяв… Невже вiн i справдi любив, а не взяв? То якийсь слабак у пiснi, вiн…

– А я вiзьму, – погрожував супернику.

І хапався за шаблю, готовий будь-якоi митi кинутися визволяти кохану. І Чаплинському це так не минеться!.. Хоч вiн i обвiнчався з Оленою в соборi…

Про те, що на вiнчання потрiбна була згода Олени i вона, любов його, ii Чаплинському дала, Богдан з поквапу й не подумав. Чаплинський викрав його дружину – хай i не вiнчану поки що, – i цим для Богдана все було сказано.