Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

І Хмельницький, палаючи вiд святого обурення, подався до короля по справедливiсть. (Коронний гетьман Потоцький йому нiчим не допомiг.)

І невдовзi Хмельницький (позивач) i Чаплинський (вiдповiдач) постали перед Сенатом. І там Богдан звинуватив Чаплинського в тому, що вiн викрав у нього дружину.

– Я? Викра-ав?? Дружину-у??? – вкрай був подивований Чаплинський. – Це смiшно. Ще й мое обурення. Хмельницький силою тримав Олену в себе, ось чому вона так швидко й поспiшно пiшла вiд нього, а оскiльки припала менi до серця, то я одружився з нею.

І нiхто не примусить мене вiдмовитись вiд неi… А хоч би й так, то вона сама не погодиться повертатися до Хмельницького!

Сенатори потiшалися.

Сенатори аж за вiдвислi животи хапалися – так реготали.

Сотнику Богдану Хмельницькому, натiшившись, казали:

– Охота тобi, пане Хмельницький, шкодувати про таку жiнку! На бiлому свiтi багато жiнок i лiпших. Пошукай собi iншу, а ця хай залишиться з тим, до якого вона прив’язалась i за якого зi своеi волi й охоти замiж подалась, ще й вiнчалася з ним у соборi!.

.

Збитки вiд спустошеного Суботова склали бiльше двох тисяч золотих. Але за рiшенням Сенату Хмельницькому вiдшкодували лише сто золотих.

Це вже було занадто!

Хмельницький знову кинувся до короля. Його величнiсть страшенно не любив, просто не терпiв, коли до нього однi й тi ж по однiй i тiй же справi зверталися по кiлька разiв. Та й Хмельницький уже набрид йому своею скаргою на Чаплинського.

– Пан Хмельницький вже протоптав до мене стежку, – гмикнув насмiшкувато король.

 – І взагалi… Взагалi, у мене немае часу займатися сварками шляхтичiв. – Хто з вас правий, а хто нi – сам чорт не розбере.

– Але ж Чаплинський спустошив мiй хутiр, забив на смерть мого сина i викрав мою дружину.

– А Чаплинського послухаеш, – його величнiсть ледве стримався, щоб не позiхнути, – так Олена пiшла за нього добровiльно. І добровiльно стала з ним пiд вiнець. Га? По своiй волi твоя Олена пiшла з паном Чаплинським пiд вiнець… – Передихнув.

 – А коли це так, то… то… І взагалi, – витрiщився на Хмельницького. – Ти козак, пане Хмельницький? Га? Питаю: ти козак?

Богдан кивнув, iще не розумiючи, куди хилить його величнiсть.

– A коли ти козак, то в тебе е шабля. Яку я тобi, до речi, й дарував.

І повторив iз притиском:

– ЯКЩО ПАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ КОЗАК, ТО В НЬОГО МАЄ БУТИ ШАБЛЯ!..

І сотнику Хмельницькому нiчого не залишалося робити, як пiдтвердити: так, вiн козак i в нього е шабля!..