Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Хоч i на край свiту. А найперше тiкай з Украiни, бо панами тут ляхи. Що хочуть, те й чинять. І з якимось сотником впоратись iм нiчого не коштуе. Та й у Чаплинського руки занадто довгi, тож тiкай туди, де вiн тебе не дiстане.

У тi часи всi гнобленi та переслiдуванi, не знаходячи в Украiнi справедливостi, втiкали на Низ, на Сiч Запорiзьку, бо тiльки там була справедливiсть. Це розумiв i Богдан, а тому, прихопивши з собою сина Тимофiя, кинувся на Запорiжжя, до сiчових братчикiв. Був певний: ляхи – iхнi затятi вороги, тож козаки допоможуть.

І з Чаплинським вiн iще побореться, ще вiдомстить кривднику за все, за все, i неодмiнно поверне собi Олену Прекрасну.

А втiкаючи на Низ, до Сiчi Запорiзькоi, славноi-преславноi, вряди-годи повторював, як присягу:

– Якщо маю шаблю в руцi, то не все забрав у мене Чаплинський, не все. Жие Бог i козацька ще не вмерла мати!..

І поправляв шаблю при боцi, коштовну, до речi. З iще коштовнiшим рукiв’ям – дарунок самого короля.

Воiстину, ще не все втрачено, коли ти козак i маеш безвiдмовну шаблю, найпершу подругу кожного iстинного козака!

З усiх видiв ручноi зброi у тi часи шаблю (шаблюку, шабельку) нiхто так не шанував, як запорiжцi.

Без неi козак – як без рук. І не козак взагалi.

Як свiдчить Дмитро Іванович Яворницький, у козакiв «шаблi використовували не надто кривi й не дуже довгi, середньою довжиною в п’ять четвертей, зате дуже гострi: «як рубне кого, то так надвое й розсiче – одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладали у дерев’янi, обшитi шкiрою чи обкладенi металом пiхви (вiд слова «пхати»), часто прикрашенi на кiнцi, бiля рукiв’я якимось вирiзаним iз дерева звiром чи птахом; на самих лезах часто робили золотi насiчки.

Шаблi носили при лiвому боцi й прив’язували за два кiльця, одне вгорi, а друге нижче середини вузеньким ремiнцем за пояс. Шабля була настiльки необхiдною запорiзьким козакам, що в iхнiх пiснях завжди називалася «шаблею-сестрицею, ненькою рiдненькою, панночкою молоденькою».

«Ой панночка наша шаблюка!

З бусурманом зустрiчалась,

Не раз, не два цiлувалась».

Як справжнiй «лицар», запорiжець вiддавав шаблi перевагу перед усiлякою iншою зброею, особливо кулею, i називав ii «чесною зброею».

За козацьку «чесну зброю» – та й козак вiн урештi-решт! – i вирiшив узятися, втративши надiю знайти у Варшавi правду, й чигиринський сотник, адже справедливiсть, як вiн переконався, можна було вiдстояти лише iз шаблею в руцi.