Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

А навеснi, як днi були сухi, з татарськоi сторони (так званий лiвий берег, правий називали руською, або козацькою, стороною) налiтали великi хмари сарани. Вона градом падала на землю й миттево зжирала всi злаки i трави, залишаючи позад себе наче випалену пустку. Сарана проникала в усi щiлини, вiд неi неможливо було сховатися. А ще у плавнях, байраках i чагарниках, у високiй травi було царство лютих гадюк – стережися!

І все ж степи тi з давнiх-давен вабили людину – багатства там i справдi були нелiченi.

Але й острах брав за душу цупкими пальцями. Лякали не лише пустка з бездорiжжям, звiрi, гади чи отруйнi мухи – найнебезпечнiшими серед усього того бiсiвського порiддя були татарськi людолови.

І все ж селяни втiкали вiд панiв, що були лютiшими за татарських людоловiв, i втiкачi в тих диких, але таких багатих краях вважали себе вiльними людьми.

Себто козаками.

«Тi з украiнського народу, – зазначатиме письменник XVII ст. С. Грондський, – хто… не хотiв нести ярмо й терпiти владу мiсцевих панiв, iшли в далекi краi, тодi ще не залюдненi, й здобували собi право на свободу… засновували новi селища i, щоб вiдрiзнятися вiд селян, що належали панам, стали називати себе козаками».

Так у тих краях виникали козацькi слободи (вiд слова «свобода», селище, де живуть вiльнi вiд феодальноi залежностi люди) i хутори.

Так з’явилося козацтво. І воно оживило малолюднi степи. Козаки, тримаючи за плечима рушницю, орали цiлину, вкриту рясною травою i зарослу тернами, перетворюючи степ на квiтучi лани, прокладали дороги, будували мости через безiменнi рiки, розводили сади.

З розвитком рiльництва почали розвиватися скотарство й рiзнi промисли – рибальство, мисливство, селiтроварiння.

Починала творитися козацька органiзацiя, товариство. Козаки об’еднувались у громади i всi питання вирiшували спiльно на радах чи сходах. Там же обирали старшину – отаманiв, осавулiв, суддiв. Засiваючи землю, розводячи худобу, будуючи слободи й хутори, козаки були готовi щомитi вiдбивати напад тих чи тих людоловiв – татар чи своiх панiв.

Хати ставили невеликi, з хмизу, обмазаного глиною – така оселя називалася зимiвнико5 м, а козаки, якi господарювали, зимi5вниками.

Небезпека чигала на кожному кроцi, тож до неi треба було бути щомитi готовим. Тому козаки у найзручнiших мiсцях зводили невеликi укрiплення – городки, або сiчi. А сiчами вони називалися через те, що iх робили з рублених або сiчених колод.