Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Кохаючи Любчика, Олена не забувала й гетьмана Богдана. Вiдвiдуючи церкву, незмiнно ставила свiчку.

– За здравiе, – голосно починала, – гетьмана нашого славного i мужа мого. – Але закiнчувала тихо, самими лише губами (Небеса все одно почують, глухих там немае): – І за здравiе Любчика, голубчика мого.

І не кривила при цьому душею, бо обидва iй були потрiбнi i обом вона була щиро вдячна: гетьману за те, що ii, якусь там служницю, зробив гетьманшею, а Любиму – за любов його, що нею вiн ii ощасливлював.

І вiрила, що так i буде, i завжди вони в неi будуть: гетьман, муж ii, i Любим – коханець ii.

За гетьмана Олена не з любовi йшла. Для неi важило iнше: багатство його, влада чи не короля, велич i слава, у промiннi яких i вона буде купатися i, ставши гетьманшею (майже царицею!), стане першою жiнкою Украiни.

Ось заради цього i йдуть за вождiв, бодай i старих. А Олена, крiм вроди й спокусливостi, iншими чеснотами нiколи не володiла. І навiть не бажала iх мати. І вона пiшла. За славетного – щоб i самiй такою стати – гетьмана. А для любовi – природа вимагае свого – завжди знайдеться молодий козак – скiльки iх! І шукати не треба – тiльки моргни, пальчиком примани – i вони вже бiля твоiх нiг. І красенi, i до любовi зело здатнi! І молодшi за тебе.

На Украiнi це (старий чи просто в добрих лiтах чоловiк бере молоду фiфочку, а потiм мае з нею клопiт, не знаючи, як утримати ii бiля себе та ще й змусити ii любити його), так ось, на Украiнi це з давнiх-давен чи не типове явище. Принаймнi не рiдкiсне. Настiльки звичне, що дотепники навiть в’iдливу пiсеньку про таких старих женихайлiв склали.

Ой пiд вишнею,

Пiд черешнею

Стояв старий з молодою,

Як iз ягiдкою.

А далi… Далi спiваеться, що вона «i просилася, i молилася»:

Пусти мене, старий дiду,

На вулицю погулять!

А вiн iй, як отой собака, даруйте, на сiнi:

Ой i сам не пiду,

І тебе не пущу,

Бо ти мене, старенького,

Та й покинеш на бiду.