Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

І вiн чи не вперше став задумуватись: а чи ж насправдi Олена його кохае?

І першi крихти сумнiвiв у ii щирих до нього почуттях загули в його ествi маленькими злими осами… І вiн нiчого не мiг з ними вдiяти, як i витурлити iх з душi своеi, збагнувши, що дiток вона йому нiколи не народить. Йшла за нього не для цього, а щоби владаркою-гетьманшею побути. І вже бачить у ньому лише старiсть, вiдсторонюючи вiд нього свою молодiсть i пiдкреслюючи, що вона молоденька, а тому гуляти раденька…

Отож, викресавши вогню, запалив було згаслу люльку, смоктав ii, випускаючи хмарки голубого димку, i склепивши повiки, мовби дрiмав.

Це як вона вертiлася бiля нього та вкотре наспiвувала, що молоденька, а тому кохатись раденька… Сьогоднi, може, й раденька – з ним кохатися, – а завтра?… Чи мо’, вже знайшла собi коханця i кохаеться з ним, як вiн козакiв у походи водить?

На душi було гiрко i тривожно-безнадiйно, i вiн вiдчував, що це лише початок чогось iншого. Лихого для нього та бридкого. І з останнiх сил намагався себе переконати: хай Олена й не хоче дiтей – вона й справдi молоденька, тож гуляти раденька, – але почуття ii до нього все ще щирi й правдивi.

Тож безтурботно, але тiльки зовнi, бо в душi була порожнеча, удавано хвацько замугикав пiсеньку свого далекого парубоцтва; замугикав, дивлячись визивно в очi жонi, яка з подиву скинула стрiлки брiв на лоба:

А я парубок хоч куди,

Звик гуляти без журби.

Де дiвчину чую,

Там i нiчку заночую…

Вийшовши за немолодого гетьмана заради престижу, влади й багатства, слави та визнання, Олена для любовi знайшла в Суботовi молодика, готового заради неi на все.

Хто вiн – вiдомостей про нього iсторiя не зберегла. Буцiмто (а втiм, не буцiмто, а точно так) у Суботовi той молодик був у Хмельницького управителем двору (виходить, як тодi казали – ключником). І був вiн нiчого з себе, ставний, статуристий, чорнобровий i чорновусий, молодий – навiть за Олену чи не на десять iз чимось рокiв молодший, невгамовним у любовi – а що ще жiнцi, та ще такiй, як Олена, треба було? Гетьманша крутила з ним фiглi-мiглi, але потайки.

Все iм так миналося – до певного часу.

І так, здавалося, буде завжди, бо всi в Суботовi були слiпими – так здавалося, тож нiхто i нi в чому гетьманшi не запiдозрить. Та й гетьман ii кохае аж-аж, здаеться, щиро кохае. І вiрить iй, тож за жарт учинити перелюб – не клопiт. Хай i далi водить своiх синкiв-козакiв у походи, за щось там воюе – це ii не цiкавило, а вона житиме своiм життям. А гулятиме ще довго.