Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Доки – ха-ха! – молоденька. А молоденькою вона буде вiчно. Та й будучи замiжньою за Хмельницьким, встигла побувати замiжньою ще й за Чаплинським – i нiчого. Богдан iй i цей вибрик пробачив.

Отака вона щасна. То що iй може загрожувати?

Що смерть-загибель у неi вже за плечима i вже до неi примiряеться, тодi про таке й подумати не могла, адже здавалася собi вiчною… То iншi гинуть, а ii кiстлява обмине. Як спiвають тутешнi козаки: гуляй, душа, без кунтуша!..

Ключник завжди мав (посада зобов’язувала) ключi вiд комор панського маетку, розпоряджався продовольчими та iншими запасами свого пана.

За це ключника Хмельницького Олена в першу чергу й запримiтила – крiм усього, вiн мав ключi й вiд полковоi скарбницi. А вже закрутити голову такому ключнику iй, досвiдченiй в амурах, нiчого не коштувало. І молодик, утративши розум та обережнiсть, не лише задовольняв гетьманшу в любовних ii забаганках, а ще й почав виносити зi скарбницi всiлякi коштовностi та передавав iх панi гетьманшi. І довгий час iм це легко робилося, хоча старший гетьманiв син Тимiш i насторожено бликав на мачуху, але вона була спокiйна: ошукуе гетьмана, ошукае й гетьманича.

Спустошували вони скарбницю тодi, як гетьмана довго не було в Суботовi – ходив у походи. Але, як кажуть, бере вовк, та й вовка вiзьмуть.

Взяли й Олену з ii коханцем. І ось як те сталося.

Гетьман сильно кохав Олену. Не пiдозрюючи, що так, як вiн мiцно кохае свою нову жону, так тяжко ii ненавидять його сини вiд першоi дружини. Для них вона була не лише мачухою, що ii вони й не зобов’язанi були любити, а мегерою, яка погубила iхню матiр, звiвши ii зi свiту цього, i зрадила батька, вийшовши замiж за його недруга Чаплинського.

А той, хто единожди зрадив, зрадить i вдруге – iстина, пiдтверджена досвiдом людства. Та й не любила вона, молода i квiтуча, старого гетьмана, просто, будучи пречудовою лицедiйкою, вдавала, що ледь чи не безтямно в нього закохана.

Бачачи таке ставлення синiв до мачухи, гетьман сердився i навiть намагався примусити iх любити його другу жону.

Забувши, що силомiць змусити когось любити ще не таланило нiкому.

Гетьман хмурився, зiтхав, смикав вус, як робив це завжди, коли в нього щось виходило негаразд, та смоктав одну люльку за одною.

Оленi ж було байдуже, як до неi ставляться сини ii нового мужа. Вийшовши замiж за Богдана Хмельницького (що з того, що старий, але ж владика всiеi Украiни i Вiйська Запорiзького, а це – щось), вона жила в розкошi й почувалася царицею.