Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Коли ii вже голу садовили на коня i в’язали iй за спиною руки (дивно, але тiеi митi в душi гетьманича навiть ворухнувся якийсь жаль до мачухи, що його вiн поспiшив хутчiй стлумити в собi, як гаддя яке – вiн був дещо жорсткуватим i сентиментiв не терпiв), так ось тодi вона якось чи не насмiшкувато глянула на спадкоемця ii чоловiка i раптом проказала, як проспiвала:

– Бувай, гетьманичу! До скороi зустрiчi!

– Але ж ти йдеш на той свiт, – здивувався Тимiш.

– Тому й кажу тобi: до скороi зустрiчi!

І – як у воду, бiсiвка, подивилася.

Чи, може, й наврочила йому таку долю iз помсти – вiдьми, вони на все здатнi.

– А в цьому свiтi, – ще встигла сказати гетьманша, – за тобою нiхто не буде побиватися, крiм, хiба, твого батька.

Тимiш був улюбленцем Богдана Хмельницького, старий гетьман мав на мислi передати йому свою владу i зробити сина гетьманом Украiни. І був би Тимiш добрим гетьманом, але… Доля у нього виявилася нещасливою. У 1652 р. Богдан Хмельницький, аби змiцнити свiй вплив на Молдову, оженив Тимоша з дочкою молдавського господаря В.

Лупула Розандою. Але шлюб той виявився нетривалим. У Молдовi спалахнула затята i кривава боротьба за владу, i в тiй колотнечi господар Лупул почав програвати. Рятуючи тестя, Тимiш Хмельницький двiчi ходив у Молдову йому на допомогу з козацькими полками. У вереснi 1653 р. пiд час другого походу Тимiш в однiй iз сутичок бiля Сугави був смертельно поранений i помер на руках у товаришiв. І сталося це невдовзi пiсля народження в них iз Розандою двох синiв-близнюкiв…

Для Богдана Хмельницького це була тяжка трагедiя: адже вiн утратив не просто сина, а майбутнього гетьмана Украiни…

Тимоша поховають iз вiйськовими почестями в Суботовi, у Михайлiвському соборi, у присутностi патрiарха Антiохiйського.

Як пройнялося болем Богданове серце на похоронах улюбленого сина, на якого вiн мав такi надii, то й не вiдпустило до кiнця його життя. І помираючи, Богдан жалкуватиме гiрко… Нi, не тому, що помирае – iз цим вiн уже тодi змирився, – а тому, що втратив такого сина, надiю свою i надiю Украiни.

Горе свое гамував у серцi, зовнi залишаючись мовби безжурним. Як завжди, в побутi вiдзначався невибагливiстю i скромнiстю. Як i в етикетi. Венецiйський посол Альберто Вiмiна згадував про свою зустрiч з гетьманом:

«Усiм, хто входить до його кiмнати, вiн тисне руку i всiх запрошуе сiдати, коли вони козаки. У цiй кiмнатi немае нiякоi розкошi, стiни позбавленi всяких прикрас, за винятком мiсць для сидiння.