Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Козаки теж бачили у нiй вiдьму, але дивувалися: роздягли ii догола, але хвостика, як то мае бути у вiдьми, в гетьманшi не виявили.

– Вiдводить, бiсiвка, очi, – вирiшили суддi.

І тодi Тимiш вигукнув, намагаючись дивитися в очi мачухи:

– Оце тобi, змiючко Олено, i за Телесика, i за все твое зло, заподiяне гетьману! – До козакiв крикнув: – Садiть ii на коня i – пiд зашморг!..

Гетьманшу посадили на коня.

Руки iй зв’язали за спиною, а коня пiдвели пiд в’iзну браму – була вона висока, мурована з дикого каменю, – пiдвели до зашморгу, що звисав.

Кiнь подався, гетьманшу вирвало з сiдла, i вона повисла у зашморзi пiд брамою… Те саме було вчинено i з ii коханцем, з ключником, якому доручили полкову скарбницю, а вiн ii обкрадав…

Закоханi – голi-голiсiнькi – посмикались пiд брамою в зашморгах, посмикались i затихли.

Навiки.

Як Олена Прекрасна зi Спарти, так i Олена Прекрасна з Чигирина закiнчили навдивовиж однаково, адже знехтували правiчним застереженням: не сiй вiтер, бо пожнеш бурю…

А старому гетьману ще довго-довго iнодi вчувалось, як Олена Прекрасна-Прегарна йому наспiвуе:

Козаче-соболю,

Вiзьми мене з собою…

І тодi гетьман вiдчував на сухих пошерхлих губах, на язицi такий солодкий-солодкий смак кислючих цитрин, подарованих йому патрiархом Паiсiем, коли вiн вiнчав його з Оленою Прекрасною…

Але вряди-годи згадував – мимовiльно, бо згадувати, аби не ятрити душу, не хотiв, – як син Тимiш величав його другу жону, що була Оленою Прекрасною:

– Змiючка Оленка…

А раптом… раптом вона i справдi була такою – змiючкою Оленкою? Тiльки хотiла не Телесика з казки знищити-погубити, а його, гетьмана Козацькоi Украiни, який так ii кохав… так кохав…

І тодi, як згадував, солодкий смак кислючих цитрин ставав у його душi нестерпно гiрким, i вiн до кiнця свого життя так i не змiг позбутися тiеi гiркоти, що нею обдарувала його Олена Прекрасна.

Вона ж – змiючка Олена…

І Тимошу недобру долю, мабуть, теж навiщувала вона, змiючка Олена.