Золота осінь Гетьманщини

В Александрiвську слободу Єлизавета щолiта iздила на соколине полювання. У тi часи полювання з ловчими птахами – соколами, яструбами, орлами-беркутами – було привiлеем царського двору та князiв.

Соколiв для царського двору добували ще пташенятами, знавцi цього дiла iх вигодовували, приручали i привчали приносити господаревi здобич – птахiв чи якихось дрiбних тварин. Такi умiльцi вельми цiнувалися при дворi Петра. Щоправда, йому не було коли полювати, але навчених соколiв тримав i часто iх, безцiнних, вiдсилав монархам iнших краiн як дарунок, на знак своеi прихильностi чи дружби.

У доброму гуморi Єлизавета iнодi з’являлася в царських стайнях, де тримали ловчих птахiв, i частенько вибиралася на соколинi лови, гасала конем (що-що, а в сiдлi вона вмiла хвацько триматися) з ловчими у поле. У правiй руцi – повiд, на зiгнутiй лiвiй, ближче до лiктя, поважно i водночас грiзно набурмосившись – ловчий сокiл. Краса i гордiсть царського полювального домика… Мчала з мисливцями полем, завжди попереду, i коли десь вигулькувала перепiлка й необачно здiймалася на крило, пускала сокола… І той, блискавично загледiвши птаху, стрiлою нiсся iй навздогiн чи наперерiз, i для перепiлки вже не було рятунку…

Єлизавета щось захоплено вигукувала та мчала за соколом.

І здавалося, що не на конi, бодай i вiтрогонi, вона мчить, а на власних крилах. Вiдбирала в сокола пiйману здобич i приносила ii потiм додому – це якщо сокiл не встигав задушити птаху своiми крицевими кiгтями, i темно-бура плямиста птаха iз заляканими бусинками оченят жила в неi й поволi отямлювалась i видужувала – Єлизавета ходила бiля неi, як бiля маленькоi дитинки. І виходжувала перепiлку, а потiм вiдпускала ii в полi на волю.

І це був своерiдний врочистий ритуал, коли збiгалися всi цiкавi дивитися, як царiвна випускала птаха на волю.

– Лети, дорогенька, та бiльше не потрапляй на око соколу…

Казала потiм подругам, смiючись дзвiнко й весело:

– І де б його, сокола, знайти?… – Зiтхнувши, сама собi перечила: – Нi, нi, нiякого сокола, бо схопить мене, як бiдну перепiлку…

А ще полюбляла лови зi псами.

Для цього iздила з мисливцями до села Курганихи, де на просторих полях влаштовували заячi лови та цькували лисиць чи вовкiв.

У всi часи це була улюблена барська забава на Русi. Не було такого помiщика, який не мав би десяткiв чи й сотень собак i коней для ловитви. А ще ж цiлi загони ловчих – вижлятники, доiжджачi. Навченi собаки особливо цiнувалися, на них вимiнювали людей, а то й цiлi родини.