Золота осінь Гетьманщини

Хорти, знайшовши звiра – лисицю, зайця, рiдше вовка, тримали його в кiльцi, доки не з’являвся сам помiщик…

А скiльки було галасу, вигукiв, гавкоту, виття, тупоту…

Єлизавета завжди мчала попереду ловчих разом iз хортами, пiд’юджуючи собак, верещала вiд захоплення. Взяти зайця iй було не важко, а от вовка… Якось трапився дебелий вовчище (казали, що то мiг бути i вовкулак, людина, яка перекидалася на вовка), хорти з ним не могли впоратись – ось-ось вiн мiг вирватися з кiльця. І Єлизавета, не тямлячи себе вiд шаленого захвату, стрибнула з коня тому вовцюгану на спину, схопила його за вуха i так рiзко задерла йому голову з ошкiреною пащекою, що вiн i дух спустив… довго потiм у Москвi згадували, як царiвна Єлизавета дебелого вовцюгана голiруч узяла…

Щоправда, женихiв у неi тодi враз поменшало.

Ба навiть шепотiли, що то не донька Петра I, не царiвна Єлизавета, а насправдi його син, царевич Єлизавет. Зачарований буцiмто злими силами i перетворений на дiвицю – що у царя не було спадкоемця… От вiн i змiг узяти вовцюгана голiруч, а не якась там дiвиця, бодай i царiвна…

І що буцiмто вона – чи то пак вiн, – смаленого вовка бачив – такий був досвiдчений у будь-якому дiлi… Цариця Катерина вiд таких чуток гнiвалася, наказувала шептунiв хапати i в буцегарню вiдправляти, а дочцi заборонила вiднинi й назавжди брати участь у ловах зi псами…

Але й без полювань iз собаками в Єлизавети було чимало забав i розваг.

На Масляну згукувала сiльських дiвчат, каталася з ними на санках i простi, не родовитi, дiвчата були ii найкращими подругами, з якими почувалася просто i добре.

А коли надходила весна, починалися хороводи. Старовиннi слов’янськi народнi танцi, учасники яких ходили по колу з пiснями та виконували певнi рухи. А як заграють бувало гуслярi чи сопiлкарi, Єлизавета аж затремтить з радощiв, кидаючись у дiвочий хоровод, вiд захоплення землi пiд ногами не вiдчуваючи.

Полюбляла разом з сiльськими дiвчатами, пiд першi громи Перуна, веснянi дощi вiтати, щоб ряснiше падали на землю.

Дощ селяни називали годувальником, i тiльки починалися першi опади пiсля зими, вибiгали з хат, хороводи пiд дощем водили, спiваючи, як заклинаючи:

Поливай, дождь!

На бабину рожь,

На дедову пшеницу,

На девкин лен

Поливай ведром.

Дождь, дождь! Припусти,

Посильней, поскорей,

Нас ребят обогрей…

Коли чулися удари першого грому, всi спiшили вмитися водою, яка по веснi молодить i «красит лицо, дает здоровье и счастье».