Лицар з Кульчиць

– Ну, з Богом, – два Юрii перехрестилися й пiшли крiзь ледь прочинену браму в чорну нiч. Їх iще провели поглядом, аж доки двi постатi не зникли в темрявi. Тодi ад’ютанти велiли вартовим зачинити браму щiльно, особисто перевiрили всi засови…

Тим часом хмари вже так густо затулили небо, що воно стало набагато важче й нависло над самою землею. Повний мiсяць, як не намагався вирватися з-пiд пуховоi ковдри хмар, не мiг нiяк. Зiрки також погасли.

Двое розвiдникiв принишкли i почали розглядатися. Потрiбен був якийсь час, аби очi звикли до такоi густоi темряви.

– Темно, хоч в око стрель, – сказав Михайлович чергову свою козацьку приповiдку. – Тепер я правильно сказав?

– Правильно. Дивися: он там горбок Шотенгiгель. Бiля нього постiйно крутиться турецька сторожа. Треба ii тихо оминути i пролiзти до Верiнгерштрасе. Там уже турецький табiр, – сказав Кульчицький. – По нiчному таборi блукати небезпечно: турки можуть щось запiдозрити. Дочекаемося там свiтанку й пiдемо тодi далi.

– Добре.

Раптом десь удалинi почало гуркотiти в небi, нiби стрельнула якась небесна гармата. Два вiдчайдухи крадькома, пригнувшись ледь не до самоi землi, почали скрадатися до горбка. Часом, почувши хоч найменший звук, вони падали на землю, прислухалися, розглядалися. Густа темiнь iм служила добру службу.

Тим часом блискавки стрiляли все ближче, грiм гуркотiв усе загрозливiше. Двом друзям доводилося все частiше прихилятися до землi, аби туруцькi вартовi не побачили iх при свiтлi, що розкидувала навсiбiч блискавиця.

Здiйнявся вiтер. Дмухав сильно, нiби хотiв збити з нiг або хоч здерти шапку з голови. Блискавка знову, наче турецький ятаган, розсiкла небо, загримiло, ринув дощ. Вiн лив так рясно, що грубi краплi заливали очi, вода нiби стiною стояла перед подорожнiми. Витоптанi за час облоги луки перетворилися на болото, трава стала слизькою; вогнi враз згасли в турецькому таборi.

Кульчицький був упевнений, що вартовi турки поховалися вiд такоi страшноi зливи. Юрiй тiльки просив Бога, аби зараз не напоротися просто на них – за кiлька крокiв перед собою уже нiчого не було видно. Вони повзли, повзли i повзли, пригнувшись до землi та марно розглядаючись. Тут Михайлович торкнувся Юрiевого плеча.

– Стiй, пане козаче, здаеться, ми вже в таборi. Поглянь: це ж вершки наметiв стоять зовсiм поруч.