Лицар з Кульчиць

Кульчицький примружив очi, напружив зiр, як тiльки мiг.

– Справдi, ми вже у таборi. Треба знайти якесь захисне мiсце i сховатися вiд бурi.

Михайлович побачив вiз. Вони полiзли туди, заховалися пiд тим возом i принишкли.

Село Кульчицi, Галичина, Украiна. Рiк 1658-й

Це було бiльше як двадцять лiт до того. Тодi Юрiй був iще молодим парубком i навiть уявити собi не мiг, як доля-жартiвниця покидае ним по свiтах. Навiть у молодецьких снах до нього не приходили нi теплий Істанбул, нi суворий Вiдень, анi гордий Белград.

Хоча десь у своiй душi Юрiй розумiв, що у батькiвськiй хатi йому не всидiти, шо вiн народився на цей свiт не для того, аби обробляти батькiвськi лани i доглядати худобу та коней. Широкий свiт завжди манив його набагато бiльше, нiж буднi днi збiднiлого украiнського шляхтича…

Стояла снiжна зима, тиснув мороз i, на щастя, притих вiтер – не так мерзлося. За час мандрiвки задубiв у ноги вiд незручного сидiння в санях, i той холод розлазився по всьому тiлу. Не помагав навiть новий кожух.

Старший шляхтич, котрий став супутником Юрiя у цiй дорозi, безперервно цмокав на конi, легко хлискав iх батогом, пiдганяючи. Не дивно, що так поспiшав: сьогоднi кожному хотiлося заскочити з морозу в теплу хату i виглядати першу зiрку, що зiйде на небi: наближався Святвечiр.

Юрко повертався зi Львова додому, думаючи, що назавжди. Скiльки ж то рокiв вiн вчився у тому Львовi?! І добре вчився! Так добре, що його тут же взяли на службу: Кульчицький пропрацював успiшно у рiзних мiських урядах, йому пророкували добру кар’еру, але молодий пан Юрiй не захотiв, не змiг.

Шкода й говорити.

На щастя, у Львовi зустрiв знайомого шляхтича Бандрiвського iз сусiднього Городища, i той згодився вiдвезти його до Кульчиць.

– Вйо, вйо, соколики! – все гукав до своiх мишастих коникiв погонич, i «соколики» весело бiгли втоптаним снiгом битого шляху.

Бандрiвський усе зирив навсiбiч, аби не зустрiти по дорозi сiроманцiв. Шляхтич був кремезний, суворий. Увесь iхнiй рiд славився як добрi господарi та вiдважнi воiни, люди побожнi та високовченi.

– Як там ваша кузня? – запитав дорогою Кульчицький.

– Та… Майже не заглядаю.

– Що, повiшали молота i клiщi на гвiздок?

– Молот повiшав, а клiщi… Розумiеш, до мене зараз бiльше звертаються не так з реманентом та пiдковами, а бiльше з хворими зубами.

– Ого… Що лiкуете?

– Можу й полiкувати… Травами… Та коли геть погано, то беру своi ковальськi клiщi, раз – i нема зуба.