Лицар з Кульчиць

Парубоцьке серце тягнулося не туди, де лани й корови, а туди, де карi очi та чорнi брови. А радлiвськi дiвчата, хоч i не були шляхтянками, зате гарнi, мов чарiвницi. А хлопцi якi! Хто зi шляхтичiв мав забагато здоров’я чи кого тиснули зуби – iшов до Радлович. В однiй iз численних отаких парубоцьких пригод i зустрiлися колись Юрiй Кульчицький i Миколай Бакалець.

– Здоров, пляцку!

Миколай обернувся вiд своеi дiвчини, глянув на Кульчицького. Враз на його лицi заграла посмiшка.

– Здоров, макогоне!

Юрко пiдiйшов до Миколая, простяг йому свою руку, дарма, що Бакалець не був шляхтичем.

Миколай зняв шапку зi своеi голови та кинув щосили об землю – завше так робив, коли його переповнювали почуття.

– Радий тебе бачити, пане Юрку, круца-фiца.

Вони потисли один одному руки.

– Десь ти пропав, пане шляхтичу, до нас уже не заходиш у гостi? – спитав драгун.

– Не було мене вдома. А ти, Миколаю, бачу даремно часу не гаеш. Гарна ж у тебе дiвчина!

– Маринею називаеться, родом з П’янович. Така ж напiвсирота, як i я.

Мусить по чужих кутах тулитися, покоiвкою у вельможних панiв служить. Та нiчого, невдовзi я ii заберу звiдси: я щойно з походу повернувся.

– Якого походу?

– Так вiдслужив я свою службу королевi i панам – час тепер за свое гнiздо подумати.

– І добре!

– А хiба що, ми за Богом камiння кидали? Драгуни ми тепер. Побачиш, пане Юрку, як заживемо, круца-фiца. Хату свою поставлю, коня куплю.

Раптом вiн заспiвав – знав отих спiванок своiх безлiч, а голос мав просто божественний.

Штири конi маю, ше си штири куплю,

Я сi шляхтичови з дороги не вступлю!

Юрко посмiхнувся:

– А ти все спiваеш. Молодець.

– А що менi ще робити? – сказав Миколай i знову заспiвав:

А я хлопець з-пiд Самбора,

Тато вмер, а мама хвора —

Гуляю, спiваю, як холера!

Юрко засмiявся:

– Щастя тобi, Миколаю. Пильнуй свою дiвчину: дуже вже гарна твоя Мариня.

– І тобi здоров’я, пане шляхтичу.

Вони саме мали попрощатися, як раптом надiйшов гурт польських шляхтичiв.

Вони грубо вiдштовхнули Юрiя i навiть не збиралися вибачатися – пiшли далi. Це була образа.

– Гей, панове, вам треба бiльше вважати!

Один iз полякiв обернувся. Іншi також зупинилися. Пан змiряв Юрiя поглядом, оцiнивши статуру та одяг. Зрозумiвши, що перед ним шляхтич, легко торкнувся двома пальцями бобровоi шапки.

– Перепрошую пана.

Тим часом його приятелi стали витрiщатися на Мариню.

– Глянь, яка слiчна панна.

– Яка ж то панна – проста хлопка.